Дванадцять, Сорок Три, П’ять. Дванадцять, Сорок Три, П’ять. 12 Сорок 3 5ять. Дванадцять 435. 12435.

Дванадцять, Сорок Три, П’ять. Тринадцять, Сорок Два, П’ять. 13425. Чи як там? Ага, Дванадцять, Сорок Три, П’ять.

Коридор так і не мав свого кінця, а сили свій вже знайшли. Педантично білий вузький коридор і двері, котрі не мають ні входу ні номерів. Принаймні про вхід йому так здавалось. Напис на лівій руці був вже нечитабельним. Він став на коліна й опустив голову.

Секунди плавно, якось вже дуже по-резиновому, перетворювались в години. Крапельки поту вже перестали зриватись з чола й падати додолу. «Холодно, – подумалось йому, – наче восени».

Єдине, шо він бачив перед відключкою – це ділово-суворо-підтягнуто-в_піджак вдягнений чоловік, котрий присів, поклав на плече руку й по-батьківськи спитав: «Дванадцять Сорок Три П’ять?».

переглянуто 194 разів 51 користувачами

Операція “Світ Тіней”

Невизначені Воєнні Структури (надалі НВС) провели наймасштабніший проект за всю новітню історію. Власне, як і було описано років сорок тому  Держави-гіганти почали відчувати нестачу ресурсів, а міждержавний трансфер все більше почав не влаштовувати обидві сторони угоди. З”явилась небезпека розв”язання воєнних конфліктів і спалаху ядерної іскри. Щоб  запобігти глобальній воєнізованій катастрофі НВС створили одинадцять платформ, задачею котрих було занурення свідомості людей в анабіоз, поки буде проведено перекриття як світових кордонів, так і створення/знищення неуснуючих/існуючих раніше держав.

Система втілення задуманого на практиці була доволі простою: по планеті створюються одинадцять так званих платформ, котрі відповідно ділять на одинадцять локацій всю поверхню. Сигнал розповсюджується по території за допомогою ретрансляторів, роль яких успішно зіграли вишки операторів мобільного зв”язку.

В анабіозі розум людини все одно лишається активним, тому кожен з  учасників мав бути занурений у віртуальне середовище, яке й надавали платформи.

Самі платформи виступали в ролі інструмента, котрий лише фіксував й розповсюджував сигнал на ретранслятори. Рушієм кожної платформи був конкретний індивід, до якого був представлений спеціально створений модератор – механізм, наділений штучним інтелектом і способами візуалізації. За кожним модератором була закріплена відповідна платформа й візуальний образ, котрий за необхідності можна змінити від значення за замовчуванням
В задачі Модераторів входили: віднайдення, доставка й всіляке стимулювання створення в розумах донорів відповідних віртуальних середовищ.
Індивідів, котрі приводили платформи в дію називали ключами. Варто зауважити, що навідміну від кількості платформ і модераторів ключів було дванадцять. Останній індивід-ключ мав об”єднати мережу платформ(локалей) в єдину систему й таким чином погрузити світ в летаргійний сон.

Проблеми почались вже при запуску тестової платформи( надалі ТП). Особливості тестової платформи були в тому, що в її віртуальне оточення було умовно-задане, тобто воно вже мало певне підгрунтя у вигляді попередньозаданих локацій і системно запрограмованих персонажів. Всього у експерименті приймало участь чотири активні свідомості, дві з яких були настільки потужними, що почали морфувати як умови закладені попередньо, так й інші активні свідомості. В результаті всього експерименту лишилась тільки одна, найпотужніша свідомість, котра й стала головним ключем.
Вплив свідомостей був настільки сильним й неочікуваним, що програмне забезпечення платформи почало збоїти без можливості відновлення. ТП примйшлось деактивувати в аварійному порядку.

Події на ТП були описані тут

Внаслідок подій на ТП з залишеного програмного коду був відбулований один з персонажів умовно-закладеного світу, котрий потім за невідомих причин був призначений модератором сьомої платформи; всим модераторам було дане право коригувати дії донорів, якщо ці дії будуть шкодити стану відповідної їм платформи; початковий програмний код був вдосконалений і частково перероблений.

Тим часом небезпека воєнних зіткнень невпинно росла. НВС було прийняте рішення про запуск проекту “Світ Тіней”. Почався пошук ключів. Головний ключ – індивід, котрий став причиною вимкнення ТП – перебував під постійним контролем.

Далі перебіг подій можна вважати вдалим, якшо не враховувати, що  ключи доволі швидко розуміли їх призначення. Найбільше проблем завдав інцидент з ключем №4. Його модератор зустрів сильний опір з боку індивіда. Сам суб”єкт до повного злиття з платформою зміг створити декілька шматків локацій й вже після процесу асиміляції інтегрував їх  в своє середовище. Як результат, Об”єкт №4 зміг ініціювати збій в роботі власної платформи. За кілька годин роботу було поновлено, але на протязі всього подальшого функціонування систему атакували звіти про спалахи нестабільної, а часом, небезпечної для платформи свідомої активності.
Щодо Платформи №7, то її ключ теж знайшов спосіб впливати на свідомості-рецепієнти, але ні шляху впливу ні його наслідків виявлено не було.

Посилання на: історію суб”єкта №4, наслідки відімкнення платформи №4 і деактивації ТП

За дванадцять годин до введення операції в останню фазу було виявлено контакт модератора №7 і ключа №12. Модератора №7 було піддано очистці пам”яті.
Для з”єднання віртуальних середовищ в одну мережу потрібен постійний стабільний конект всих модераторів і головного ключа. під час початку передачі умовної інформації й синхронізації глобальної мережі, модератор №7 розірвав з”єднання. Вся передача інформації була терміново заморожена, але верифікація даних показала, що збитки відновити неможливо навіть в масштабах окремих віртуальних середовищ. Вся мережа почала валитись.

Наслідки:

Рецепієнти дев”яти платформ, робота яких була стабільною повернулися до нормального життя, а згадкою про події була лише різниця в даті між цифровими й паперовими календарями. Цей факт потім отримав назву “Феномену втраченого часу”.

Через відімкнення четвертої платформи і її неможливого подальшого відлагодження свідомості всієї клієнтноїй бази були порушена. Вони отримали довільний доступ пересування між віртуальним середовищем і реальним світом. Коли всі платформи були відімкнені,  піддослідні об”єкти так і не втратили цієї можливості, але про неї  знало не більше ніж кілька сотень людей, котрі з часом почали відбірне вербування у свої ряди піддослідних з їхньої клієнтної бази, котрі знаходились по ту чи іншу сторону реальності.  Розглядаючи питання самозахисту найпершим ударом по НВС було знищення блоків пам”яті платформи №4.
Ця фракція назвала себе тінями. А своє віртуальне середовище – Світом Тіней

Показові замалювки тіней й одного з можливих переходів між гранню середовищ можна знайти в Холоді

Після відімкнення мережі платформ нарешті став зрозумілий вплив на свідомості рецепієнтів ключа №7. загалом новий “талан” даних об”єктів малодосліджений, але за непідтвердженими даними вони отримали “дар” локального впливу на час. Як і у випадку “тіней”, про свою нову здатність здогадується лише обмежена кількість людей, котра якимось чином використала її під час деактивації системи. Ходять слухи, що вони теж почали процес активного вербування.
Хлопці з НВС називають їх часовиками.

Щодо модераторів, то більшість з них було або знищено під час розриву конекту, або відімкнено власноруч відповідними органами НВС. Наразі налічується тільки два модератора, котрі числяться в списку невідомого знаходження – це модератори платформ №4 і №5. Рохробники окрестили їх іменами Едгар По і Нікола Тесла відповідно.

Перші контакти Воєнних Структур, що не мають відношення до НВС з наслідками операції “Світ тіней” читати тут

Після гучного провалу операції “Світ Тіней”, НВС намагається якнайшвидше й непомітніше прибрати сліди своїх експериментів. Майже у відкриту розпочалась боротьба з так наз. “тінями”. Почалось дослідження нової сили, котра набира оберти – клієнтури з сьомої платформи. НВС хоче обернути їх потенціал проти тіней. Такі результати впливу на свідомість, котрі були висвітлені на рецепієнтах четвертої і сьомої платформи неабияк підштовхнули відділ вчених НВС розібратись з представленим. Є інформація, що НВС готує новий проект, котрий за своєю потужністю навряд чи поступається операції “Світ Тіней”

переглянуто 1581 разів 321 користувачами

Айлін

Якщо не звертати увагу на нежить й інші характерні ознаки передуючі грипу, то всьо було не так й погано. Маленькі світлячки розмірено кружляли навколо масляної лампи, певно, тим самим нагадуючи про інші джерела світла в кімнаті. Дерев”яний стіл, на котрому й примістилась ця старезна лампа мав доволі відчутні доторки часу: не було кількох шухлядинок зліва (не виключено, що в важку хвилину останні могли навіть підтримувати вогонь внизу), а лакована поверхня вже остаточно подерлась об незчисленні розсовування всіляких книжок з чудними сталевими й просто непрактичними запугуючими обкладинками й впарюючи тим самим благовійний страх в руках простого смертного. Вона забралась в ліжко з черговою напрочуд розумною книжкою ( шось промаленькі промашки й грандіозні провали кабалістів) й горнятком теплого чаю, котре відразу долучилось на своє чергове місце, тобто підвіконня. Щойно дівчина дійшоа до означення світів як пролунав будильник, що свідчило про “гіпотетично недостатній рівень” палива в каміні. Невдоволено відклавшит книжку вона спустилась на перший поверх.

Гостьова зустріла її педантично постеленими ковриками з соломи, що зараз саме переживали свій пік популярності серед дачного декору, згасаючим багаттям о олд-стайл-каменево-глиняному каміні й тінями, котрі, керуючись забаганками вогню, кожного разу ховались й з”являлись з-під двох стареньких кріселець по куткам, маленької софушки й стандартного дубово-лакованого розкладного столику біля вікна.

Було затишно. Вона докинула кілька кленових полін з заздалегідь заготовленого нічного запасу й швидко полетіла назад в ліжко, перестрибуючи через сходинку й лякаючи тим самим свійських домашніх павучків по вуглам. Скоріше, до зігрітого ліжка, тої надзвичайно нудної книжки й того майже холодного чаю, що так покірно чекав на підвіконні. “Провали Кабали”, як і раніше, ласкаво обійняла себе руками дівчини, але вже, чомусь, не читалась.

В неї завжди так бувало, коли насичення самотністю й безвихіддю знаходило той самий, крЕтичний рівень й просилось вирватись назовні:  покричати там секунд дванадцять або знову днів зо три сховатись в собі й пересидіти цей ураган.

“Осінь – подумалось їй, – Холод”.

Без дна. Ніхт. Ше

Стілець він тягнув від самої другої школи. Старий, обшарпаний, навіть маркований кількома написами на коректорській мові, кожна з яких несла шось про співвідносини між однокашниками й короткі витяжки з характеристик вчительок.

Він йшов головною вулицею, вже безлюдною і тому жахливо засміченою. Пусті відкриті автівки, порожні кафешки, мовчазні площі – все тягнулось до свого логічного кінця. На наступному розі осудливим поглядом його зустріла псевдо-Венера, а, може, Марса чи Снікерса. Стояла собі нерухома, тримала рекламні вивіски якогось нового алкопродукту й осудливо дивилась. він зупинився, поставив стілець, зняв з плечей рюкзак, підійшов до першого холодильного апарату, вигріб звідти пару банок пива, сховав у рюкзак і повернувся до стільця.

За ним лишався важкий випалений шлейф. Невдало намальовані голуби рушили з місця й гуртом попрямували на схід, до Ріверхолу. До маяка. Лишаючи по собі німий шум від удару крил.

Минувши ще кілька порожніх кварталів він, нарешті, побачив свою ціль. Широка, слухняна, доглянута дорога обривалась відразу після білої таблички з перекресленою назвою міста. далі була пустота. Ні холоду, ні тепла, ні запаху, ні кольору.

Він минав останні метри й ніяк не міг зрозуміти як це, як щось може не мати кольору і як після цього на нього можна дивитись. ЯК?

Він обрав найзручніше глядацьке місце (десь метрів вісім від краю і прямо посеред білої дорожної полоси), поставив туди стілець, зняв свій рюкзак, дістав пляшку п”ятизіркового, легким зусиллям звернув шию кришці й приклався до горла.  Напів легкий приємний присмак прокотився ротом, горлянкою й зірвався нижче. А потім до сліз все те нещадно випалив.

Щоб нічого не повернулось назовні прийшлось пару секунд насильно тримати в собі. Повіяло легким бризом. Весь паперово-пластиковий непотріб під тим непомітним тиском поволі направлявся в пустоту. Ось він вже стикається з стільцем, рюкзаком, його ногами, б”ється, намагається вчепитись, вижити, продовжити своє нікчемне й нікому не потрібне існування, але кожен з цих, теоретично не наділених душею, зривався й летів в нікуди.

Після ста грамів стало цілковито зрозуміло, що дивитись на те, що немає кольору не можна.

Він озирнувся. В маленькому смертному марші душевнонезнайдених тепер виднівся чоловік( штани в класичну клітинку й біла пошарпана рубаха без верхніх ґудзиків), котрий ніс на плечі такий же стільчик і блискавично, як по змісту так і по швидкості, матюкався. Чоловік підійшов, гучно кинув з плечей стільчик, вирівняв його по лінії з першим і сів поруч. Ліворуч.

Навіть з тим, що він не встиг витерти повністю гель для бриття з щетини, все одно здавалось, що цей прибулець – явний шулер та інтригант. Він оцінив поглядом хлопця, зупинився на пляшці коньяку: “Пригостиш?” – прозвучало доволі вороже. потім гість практично вирвав з рук хлопця пійло й приклався. Поки він жадібно вливав в себе зміст пляшки, етикетка поволі тліла, огортаючись вогнем під правицею прибульця. осушивши пляшку він кинув її за межі світу й сам, протягнувши руку, назвався: “По. Едгар По”.

Колір. Ніхт. Ше

- У тебе там рука горить – хлопчина повільно перевів погляд з палаючої руки й зазирнув прибульцю в його сірі очі

- Ай-яй-яй. Де твоє виховання? Де оця відточена й нав”язана модель поведінки з старшими по віку товаришами? Богатирі – не Ви, Олексію… А мені, між іншим, в цьому році друга сотня стукнула. – Едгар кілька раз трухнув правою рукою і вогонь щез.

- Ой, та ладно, – через коньяк язик у Льохи став заплітатись, тому вимова потребувала відчутних зусиль, – не зазнавайся, ага?

По з неприхованою ненавистю зиркнув на співбесідника, від чого синім пламенем покрилась щетина з залишками гелю. Запахло паленим поліетиленом:

—- тут всяке нецікаве бла-бла-бла, котре не несе ніякої корисної інформації—-

Льоха підтягнув свій рюкзак, котрий вже встиг сповзти на асфальт й закрити собою шлях кільком одноразовим стаканчикам й пластиковим тарілкам, витяг звідти дві банки пива, щедро запропонувавши одну Едгару. Той без особливих прелюдій взяв банку, відкрив й так само як і з коньяком висушив одним швидким професійним залпом. Гетевей по заслузі оцінив такий хід й спробував сам, але далі кількох ковтків діло не пішло. До того ж він майже відразу відчув як на сприйняття впливає мікс з темного баночного пива й п”ятизіркового коньяку. Зауваживши, що Алянич сидить на стільці доволі рівно і очі його зовсім не обросли характерними скельцями, він вийшов на: “Слухай, а ти не міг би, – Льоха зробив кругові рухи вказівним пальцем навколо голови, – ну це, попустити шоль..”. По розуміючи кивнув, з максимальною артистичністю вирячив очі, розмахався руками в грандіозних піруетах і крикнув: “Атрізвість!”. Результатом було повне вивітрення алкогольного перебору, голова знову прочистилась, а По надмірно реготав з свого вдалого жарту. “От какашка” – подумалось Гетевею.

Тепер По умиротворено розглядав пустоту, а Льоха поліз в рюкзак за черговою банкою пива.

- В мене тут ще одне – якось нетвердо мовив Олексій передаючи банку.

- Я до ваших послуг, пане Олексію! – так само награно мовив По.

- Ти не міг би трохи розфарбувати горизонт, бо це “виколи_око”особисто мені  сприймати довлі важко…

- Ніяких проблем. Тобі як: постпанк, мілітарі, веселкою, взагалі палітрою – кажи.

- Давай сіреньким. Он як небо.

пустота нарешті осягнула колір, стала привітною і , нарешті, дозволила на себе дивитись. Було цікаво спостерігати, як легіони сміття, котрі, напевно, бались нізвідки, тепер весело зривались вниз, махаючи ручкою на “па-па” й підморгуючи хто чим міг.

ДіВі. Два

Коли хлопець був вже достатньо далеко, щоб не бачити його смайликів на рюкзаку, він почав огортатись сивим туманом. І разом з тим стовпи того ж туману почали з”являтись просто на вулиці: на парапетах, на пішохідних переходах, за вітринами кафешок й просто на дорозі, потім цей туман поволі обволок весь міський пейзаж до останнього непрацюючого світлофора. Найближчий стовп сформувався в декільох кроках від Едгара. Нарешті, визначившись з об”ємами, туман почав відступати, разом з тим лишаючи на своєму місці чорно-білі постаті людей, котрі переважно стояли, чи сиділи, чи лежали

—- далі бла-бла-бла, котре надмірно провокує продовження, тому :р—-

По, не дивлячись в сторону, передав комусь майже порожню пляшку коньяку, взяв з ефіру електробритву, дзеркальце й почав приводити себе в порядок. Пляшка була охайно забрана й дематеріалізована. “Знову пиячиш зранку?” – голос намагався здаватись суворим, але з тим же відчувалось, що він зараз зірветься на регіт. По показово проігнорував репліку й продовжував розмірено гудіти електробритвою, дріт живлення якої так і хитався в повітрі без діла. голос зліва почав насвистувати Ред Хот Чилі Перців, намагаючись потрапляти в такт з рухами дроту електробритви По, чим небезпідставно дратував останнього. Потім голос припинив свистіти й почав жужжати, імітуючи звук бритви, але під мотив тих же перців. Від цього волосся Едгара почало покриватись синенькими й жовтенькими язичками вогню. Ймовірно, голос домігся свого, тому все-таки зірвався на регіт, котрий відразу придушив і зробив вигляд, що поруч взагалі нікого нема. По закінчив бритись і в знак розуміння ситуації так стиснув бритву в руці, що та, спочатку почала тріскатись, розлітаючись пружинками й шестернями навсібіч, а потім закуталась в сивий туман й зникла, забираючи з собою всі деталі, котрі вже встигли вивільнитись.

—- По катіт бочку на джерело роздратування—-

Зліва від Едгара, втонувши в шикарному шкіряному широкому кріслі а ля “Дірєктор_стайл”, сидів хлопчина двадцяти двох – двадцяти трьох років. Коротка в минулому стрижка, котра встигла вирости до кучерявих зарослів, вічнотриденна щетина ( щоб ще була колючою, і ще лишалась лицевим аксесуаром), спортивні модні джінси, футболка на пару розмірів більша ніж потрібно і наглий вишкіл. Наглий безсоромний вишкіл. Хлопець тримав в правій руці маленьку вогняну кульку й тикав в неї пальцем, тим самим змушуючи кулю кататись по долоні.

- Едгар Алан По. Звучи-ииить… Я тебе навіть читав, до речі. “Чорт на дзвіниці” наприклад. А чого варта ця легендарна збірка дитячої поезії… – поволі хлопчина розфокусував свій зір, явно заглиблюючись десь далеко в себе. В кульку Тицькав вже автоматом.

- Діма, кульку віддай. Це моя фєня.

Десять в мінус сорок третій

Кров насичується до крапель, переважає реакцію іншого середовища й стікає по фалангам. Я намагаюсь курити, легені не піддаються і я заливаюсь кашлем, безсилий падаю на коліна.Розбита рука торкається підлоги і я знову кусаю нижню губу, щоб не кричати. По ще не висохшим доріжкам течуть нові сльози. Ось трохи нижче, з лівої частини губи з”являється цівка крові і, наслідуючи своїх попередниць, прямує ВНИЗ.

Стою, підходжу до стіни, намагаюсь загасити недопалок, спочатку тримаючись за фільтр, але потім огортаю сигарету рукою й вдавлюю її в стіну, знову обпалюючи собі долоню й припікаючи кров. Те, що лишилось від сигарети падає на підлогу, з”єднуючись з безліччю й більшістю.

Стою. Зсередини все стискається, я не розумію, я НЕ РОЗУМІЮ, я стискаю кулак й щосили б”ю в стіну. Біль настільки нестерпна, що я…

…. прокидаюсь

переглянуто 1779 разів 344 користувачами

Під стук класичного блюзу

Сторона перша

треба просто щось змінити… тобто почати щось робити… тобто почати ось це і прямо зараз…дотримуйся субординації,ніколи не змінюй те, чого не зможеш змінити,полковник не любить коли його кличуть майором,так не прийнято,в них є певні правила етикету, вони проживали своє життя не для того щоб хтось ставив себе вище, щоб хтось демонстрував силу свого інтелекту, не можна одним називати інше, не можна, все має знаходитись на своєму місці, і тільки, і крапка, я відправив телеграму своїй сестрі, я просто привітав її з днем народження, я не пам”ятаю таких дат, я не пам”ятаю багатьох імен, видатні події стали однаковими, недочитані книги переслідують мене, треба дати визначення кожному зі своїх вчинків. в дитинстві я її бачив набагато частіше і як поріг усьому я зрозумів, що дорослішає, тобто старіє, лиш тіло… вчинки не зміниш… тому що люди не змінюються…

сидячи за столом на якомусь непевному банкеті ти почував себе змістовно і досить таки впевнено, сидів сам, стіл довгий, навколо стільці, на котрих написані імена, тому що є корпоративна етика, її не можна порушувати, хоч це і не армія, але все ж таки не порушуй корпоративної етики, ніколи, клади листи у правильному порядку, підписуй все так як у зразку, облизуй марки знизу – вгору, так вони краще будуть виглядати на своїх посадах, закомплексовані та непевні, халявна вода у кулері – це основа, це є вплив імперії на тебе,людина більш ніж на половину складається з води, вони програмують воду у офісах, вони змінюють її склад, вони змушують тебе на підсвідомому рівні ставати на коліна тоді, коли вони цього забажають, а заробітна плата і система мотивації тут не працює, тобі будь-який військовий скаже накази не обговорюються, але прийшла демократія, і почали програмувати воду, клонувати клітини, експериментувати з природою, змінювати ландшафти, проводити перевибори, революція це крок назад, але танець має схему кроків, вальсуючи ти робиш крок назад, рахунок на три, ходиш по квадрату, людина створює дивовижні речі… вони програмують воду, ти слухняний, вони тебе вдягають у форму, вони роблять тебе таким само як інші, вони роблять тебе частиною усієї композиції, котра дуже слабко тримається на ногах, але всі вживають воду, котру вони програмують, ці великі начальники, масони, у кожного є персональний шаман, чаклун або програміст котрий програмує кожну пляшку, кожну посудину, в котрій зберігається безкоштовна вода для персоналу, конусоподібні чашки для того, щоб ти не міг поставити посудину на полицю і затриматися, ти випиваєш певну кількість і йдеш працювати, тобто чекати коли наступного разу ти підеш пити воду… стільці підписані але нікого нема, дивна система тренінгів тебе навчають, тобі демонструють, але не пояснюють, щоб ти не знав корпоративної таємниці, все людство загрузло в комерції, вмикаєш канал діскавері і можеш побачити рекламу новітньої зброї, котра може пострілом знищити тебе, розірвавши на фарш, і за кадром кажуть що це останнє що було винайдено людьми у білих халатах з великими святими чистими головами, і ти допиваючи свій чай розумієш, що ні, це не новітня зброя, що є краще, більше і могутніше, що імперія зробить з тебе раба і знищить, через тебе, саме тебе, керуючи тобою… і ось приходить інша половина команди, твоєї команди з лідерами та підпорядкованими їм людьми, все гарно, починається обговорення, презентації, та вплив на тебе, щоб ти не розуміючи як, продав саме це, саме їм і нікому не розказував про їх нову розробку, тому, що бізнес це війна, тому, що гроші мають погану звичку закінчуватися, тому що в цій грі ти ніхто, ти член команди без права голосу, твій пастух має стимул і ти їси там де тобі скажуть і так як ти маєш робити, а в гіршому випадку(звісно тільки для тебе) випишуть тобі певні кошти і звільнять коли тобі вже за сорок, і ти забув як це – змінити щось і не боятися, і ти починаєш пити, розбиваєш обличчя об асфальт, починаєш ненавидіти себе за те що твої діти стають агресивними до тебе, ти маєш йти до психолога і пояснювати йому чому ти прийшов, і він має тобі розказати що тобі робити, ти не лідер – ти підлеглий, ти під ним і тобі це не подобається…

вам роздають пакет документів, вам вручають секретні матеріали, котрі тільки для вас, і ви маєте виконати свою місію, зробити так щоб всі були задоволені, щоб було приємно імператору, ви – мурахи в цій цікавій грі, ви – пил, ви – ніщо, але коли ви виходите з приміщення ви впевнені, що ви еліта,що ви маєте соц. захист, що ви у безпеці, що вони вас люблять і що ви їм потрібні, ваші амбіції переходять у адреналін і ви йдете працювати з шаленою енергією, щоб не підвести свою команду, через два-три роки, ти вже ненавидиш кожного з них, ти боїшся дивитися у вікна, ти – клерк, ти – службовець, ти – менеджер середньої ланки, ти не підходиш до вікон, ти п”єш запрограмовану воду, ти дивишся новини раз на тиждень, ти боїшся всіх, навіть себе, ти навіть поголитися нормально не можеш, тобі огидно дивитися на себе… світ – це комерція, ти маєш це довести перш за все собі…

ти мав певні думки щодо цього, ти знав куди ти йдеш, ти знав, що ти підписуєш, ксерокопії паспорту,твій ідентифікаційний номер, твоя анкета, твій підпис, і їх рішення… проста схема, щоб втрапити туди і набагато складніше звідти вирватися… вони мають людей котрі гарно розказують, солодко так, що ти починаєш думати, що дійсно ти такий як вони, ти будеш пити їхню воду, ти будеш виконувати завдання підвищеної складності, ти будеш дотримуватися субординації, ти станеш сильним, вивчиш англійську для них, навчишся правильно прасувати свої штани, чистити взуття, і забудеш про весь світ, ти станеш першим і кращим, ти будеш очолювати хіт-паради, твоя пісня буде займати перше місце тому, що вона написана простими словами, ротацію тобі забезпечать, тобі дадуть грошей на наркотики, тобі дадуть грошей на секс, але ти маєш розуміти, що імперія любить слухняних, і ти маєш пити запрограмовану воду, котра змінює форму кристалів залежно від усього…

рішення приймають швидко, в них є програмне забезпечення для цього, prime decision чи щось на зразок цього, вони візьмуть тебе, і зроблять членом команди, ти будеш спати по чотири години на день, але ти станеш першим хто змінить цей світ…

ілюзії, виміри, зупинки і віра в найкраще…

офіс має дивну мережу і інфраструктуру, кожне робоче місце – це певний квадратний метр, твій ореол, твоя батьківщина, ти тут хазяїн, в тебе є чашка, ложка, кава, цукор і один спільний холодильник на весь офіс ти також вважаєш безпечним місцем, в тебе навіть може бути свій кактус біля монітору, персональний номер і набір правильних фраз, активний продаж, відповіді на дзвінки – всі пов”язані, але ніхто ні на що не впливає, коли з тобою щось станеться, тебе забудуть швидко і просто, твоя мрія – це підключений інтернет і вільний доступ, ти обожнюєш соціальні мережі, тільки там тебе можуть зрозуміти і вудчуття того, що ти обманюєш імперію тим що у робочій час сидиш в одній з мереж робить з тебе дійсно супер героя, ти вмієш швидко згортати вікна, робити вигляд, що ти працюєш, ти бездоганно все робиш, твій мозок працює найінтенсивніше в такі моменти, ти пишаєшся собою…

ти пам”ятаєш коли в тебе обід, ти не любиш коли тебе цього позбавляють, кожні півгодини ти виходиш з пріміщення, бо так роблять всі, ви обговорюєте певні проблеми, пов”язані з роботою, тобі навіть не треба знайомитись, бейдж сам розкаже тобі все про цю людину, це спрощує життя, це дає їм право звертатися до тебе по імені і їм все одно що ти робив вчора і які ти маєш інтереси…

ти ніколи не торкався релігії, я завжди вірив що щось є, але пояснити аргументовано, що щось існує ми можемо так само як і пояснити, теж аргументовано, що нічого не існує, логіка, політика, інтелектуальна праця, заробляєш головою, цінують усі твою голову, всі в тебе вірять(принаймні тобі так кажуть) і ти не проти… хоча й доводиш усім протилежне, ти компостуєш талони у громадському транспорті, купуєш жетони, їздиш кожного ранку до пункту призначення, розмовляєш сам з собою про те, як тебе це дістало, збираєшся змінювати світ, сидиш у соціальній мережі, засмучений тому, що закривають портали і намагаєшся не торкатися теми порнографії… але всім вона подобається, всі кричать, що це погано, але продовжують знімати самі себе на відео і заливати то в мережу, і всі мастурбують на незнайомих людей, всі кажуть що це класно зустрічатися з порнозіркою, але ніхто цього не робить, парламентарі засідають і говорять що це погано, що це занадто далеко зайшло, що порнографія знищує молодь, але молодь не цікавиться політикою, а парламентарі тримають декілька борделів і отримують гроші, і самі користуються певними послугами порноіндустрії… контрацепція продається всюди і чому всі дивуються, що діти собі дозволяють такі речі? навчіть їх це робити правильно і отримаєте інші наслідки… зараз модно бути бі… в Бога не вірять, але вірять в одностатеві шлюби, треба бути терпимим до всіх, навіть до тих хто здійснює статевий акт з твоєю головою…

сепаратисти не можуть посягнути на цілісність ,революціонерів нема, світ – це комерція… вибори – це тимчасовий заробіток для студентів, безкоштовні газети, задарма зрубані дерева і забруднене місто, робота для комунальних працівників, але засіб інформації для тебе, коли ти їдеш у повному метро, ти можеш себе розважити, іноді там цікава інформація, котра тобі ніколи не знадобиться, тобі не буде кому розказати те, що ти прочитав і які думки маєш з цього приводу… ти давно забув про що мріяв, ти став матеріалістом, ти маєш хобі, але ніколи ним не займаєшся, ти маєш якісь думки, ти спиш мало але бачиш яскраві сни в яких ти інший, ти працюєш на імперію і маєш вдома телевізор підключений до кабельного, ти любиш слухати музику але вона вже інша, ти забув, що час, на відміну від тебе, йде вперед, а не ходить по квадрату, де рахунок на три чверті…

купи квиток на поїзд, поїдь подивися на міста, зміни бекґраунд, ти так можеш скоро когось вбити, тобі потрібна допомога якісного дипломованого психолога, ти ненавидиш п”яних, але ти забув коли ти таким не був, тебе вивертає від усього, геній, герой, лідер, ніхто… це єдина вірна комбінація слів, ти п”ялишся на екран в метро, хоча на пам”ять знаєш усі станції на твоїй гілці, ти не розвиваєш свою пам”ять, вона йде від тебе, тобі ніколи не стати дисидентом і ти про це жалкуєш, все що в тебе є – це взуття, яке натирає тобі ноги, білий комір і бейдж, атрофовані м”язи і гастрит, це є професійно-набуте, хоч щось було зроблено тобою як професіоналом…

всі хвороби лікуються, душевні рани заливаються рідиною і все стягується, коли тебе народжували ти не питався чому тут, кожен має бути на своєму місці, на кого ображатися? почни з себе, запишись на йогу, повигинай свої суглоби, полюби своє тіло, будь у гармонії, пий зелений чай, їж суші, купи собі японське авто, будь собою, це протизаконно, цим ніхто не займається… написав слово – приліпив до монітора( власне я просто на моніторі олівцем пишу), щоб не забути,оціни, на що ти дивишся частіше,а потім дивуєшся, чому ти так погано бачиш, зір не повертається, ти ж не робиш зарядку кожного ранку, а скільки разів ти собі обіцяв перестати, скільки разів ти змушував інших повірити в тебе, в той час коли в себе ти не віриш, знайди хороше в собі, пий мінеральну воду, грай у великий теніс, купи собі шкарпетки з написом “adidas”, ходи у спортзал, накачай собі м”язи і будеш мати чудовий вигляд, будеш ходити на пляж і засмагати, і всі будуть ходити і дивитися на твоє рельєфне тіло… слідкуй за собою, не переходь вулицю на червоне світло, не вдягай того, що тобі не подобається, не їж гострого…

ти заварюєш собі чай: три ложки сухого заливаєш водою, котра нагріта трохи більше восьмидесяти градусів, накриваєш даєш настоятися, зливаєш в іншу чашку, дві чайних цукру, перемішуєш, язик терпне, дійсно міцний, але на четверту ранку в самий раз, вчорашня преса, сьогоднішній ранок, крихти на підлозі і нічого не видно за вікном, зимою переважає темний час доби, світлий здає позиції, так і добро… більшість злочинів скоєно у темний час доби, не можна почувати себе у безпеці, коли не бачиш, що поперед тебе, кожен давно параноїк, скільки магазинів зі зброєю, кожна одиниця якої здатна завдати шкоди тобі і оточуючим людям, ніхто не контролює потік контрабандної зброї, але всі про нього знають, на чорному ринку (знову таки темна сторона) можна дістати усе, головне, щоб в тебе були гроші, можеш купити вибухівку, можеш купити собі танк, а чому б і ні? танк – це аргументована річ, не хочеш танк – купи собі пістолет, будь-який, американський, вітчизняний, але купи, це дасть тобі владу, коли в тебе в руці Беретта М-92, калібр 9мм, у якої найкраща кучність стрільби, що з 25 метрів з упору всі 15 пострілів вкладуться в коло діаметром 50-60мм, ти зможеш змінити світ і, знаєш, багато людей вірять у цю святу істину, тому, що не дарма у школах лунають постріли, невдоволені собою молодики думають, що у цьому винні оточуючі їх люди, це стало нормальним явищем для сьогодення, в мирний час, коли усе доступно чому б не дістати собі частину радості і сили, а головне – влади, ти можеш грабувати, вбивати, ґвалтувати і бути непокараним, але це – недоліки законодавства, у бідного не буде грошей придбати зброю, у багатого буде причина залишитися непокараним, від цього і вірять у релігію, ходять до церкви, вірять, що щось зміниться, що маніяків стане менше, що влада стане розумнішою, але справедливості ніколи не буде тому, що на чорному ринку на тебе чекає твоя зброя, твоя місія… імперія змушує тебе цікавитися такими речами, вони вже прослуховують твої телефонні розмови, вони переглядають твої улюблені порнофільми, вони програмують воду, ти маєш щось з цим зробити…

як давно ти перечитував казки? я – давно, тому… коли проходиш повз дитячий майданчик не можеш не помітити агресивно налаштованих дітей, агресивно налаштованих батьків, вони бажають тобі добра, малий, вона лупцює тебе за твої бажання, спокутуй свою провину кров”ю, а вона заливатиме свої сумніви вином, ти ні в чому не винний, вона теж… модель поведінки налаштовує тебе на подальше життя, твоя активність проявляється одразу після народження, твій крик надихає, потім він перетвориться на голос, тобі запхають у голову словники, мови, ти навчишся розмовляти, потім підеш на вулицю, де тебе навчать іншим речам, про які твої батьки тобі не розказували, ти почнеш матюкатися, курити, пити, далі все залежить від інших, тебе зірве, ти будеш шукати пригод, перший секс, надуманий досвід у цих речах, забльований одяг, бійка, двійка, школа, музика, побачення, а далі ти прямуєш до фінішу, імперія чекає на тебе, ти підріс, ти можеш стати одним з них, твій час прийшов… ти отримаєш ідентифікаційний номер, паспорт, держава виростить з тебе громадянина… ти почнеш ходити на вибори, проявляти громадську свідомість, ходити на суботники, фарбувати паркани, ходити на корпоративи і бути гідним членом команди, займатися сексом на копіювальній машині з незнайомою дівчиною з сусіднього департаменту, забудеш про мораль і інші принципи, в тебе буде персоніфікована зарплатна картка, ти будеш боятися банкоматів і чекати два дні з усього місяця коли тобі нарахують твої гроші…

тренінги, які ти будеш проходити сприятимуть твоїй подальшій кар”єрі, твоє резюме буде наповнюватися назвами та іншими подіями, заслугами, подяками, в гіршому випадку – доганами, ти будеш приймати участь у соц. опитуваннях, в тебе буде крутий мобільний телефон, але чомусь ти не зможеш відчути себе щасливим… в тебе почне з”являтися якась параноїдальна думка, ти знайдеш винного… ти прийдеш на роботу, зайдеш в інтернет і згадаєш про дивну статтю в газеті, про знищення зброї котру вилучили у громадян, чому б не завести собі таку домашню тваринку? але полювання може бути набагато цікавішим…

(балваніще,розвий думку)

ти знаходиш людину яка надасть тобі можливість стати сильним, нажаль ти не обрав шлях самовдосконалення, ти перейшов до самознищення, всі гроші які були тобою відкладені на майбутній чорний день, на вдосконалення себе, на самореалізацію ти зміг взяти у себе в кредит, ти аргументував що саме так ти зможеш змінитися, а найголовніше стати найкращим, досягти мети,перейти на інший вимір, ти вже декілька років у цій системі, ти знаєш що до чого, ти всього добився сам, ти був кращим у всьому, ти найкраще виконував свою роботу, ти ніколи не відмовляв, ти працював у вихідні, ти приносив у жертву свій вільний час, це тебе бісить, це тебе розчаровує, ти не пам”ятаєш, коли в останнє лежав на дивані перед ящиком і дивився на рекламу, ти працював, ти саме з тих, про яких кажуть: “кар”єрист”, ти так думав, всі так думали, ти ніколи не пропускав корпоративів, ти був у команді, ти знав багатьох з них особисто, на твоїх очах вони повзли на гору, ти був старший, ти завжди дотримувався субординації, ти навіть не мав лікарняних ,але чомусь ти не міг дістатися найвищої ланки, щось в тобі було не так, мабуть тому, що ти занадто багато знав, ти вже проводиш тренінги, в тебе більша зарплатня, але почуття того, що тебе недооцінюють тебе не влаштовує… саме тому ти знайшов цю людину, саме тому ти перечитав все, що зміг знайти в інтернеті про зброю, ти визначився, ти обрав, на тебе чекала твоя Беретта М-92…ти зняв кошти з картки, ти вийшов з відділення банку, ти пам”ятав адресу, ти знав куди треба йти, ти знав яка кімната, єдине ти не знав, як виглядає ця людина, ти знав де тобі потрібно лишити гроші, ти знав, де тобі потрібно забрати зброю, і ти знав, що за тобою прослідкують, хоч ти не мав на думці взяти зброю і втікти, ти був чесним, імперія навчила тебе цьому, ти довіряв людям, але люди не довіряли тобі, ти йшов по вулиці і дивився в очі зустрічним людям, і не міг зрозуміти чим вони відрізняються від тебе, вони не влучають у смітники, вони не вибачаються за те, що зіштовхуються з тобою, вони агресивні, крикливі і хворі… саме так ти охарактеризував кожного, кожного з зустрічних людей, далі ти спустився у підземний перехід, ти чув музику, котра там лунала, ти бачив музикантів, ти заздрив їм, але розумів, що імперія і до них дійде, ти хотів цьому зашкодити, ти хотів позбавити себе відчуття, що тобою керують, ти підіймаєшся по сходах, ти не рахуєш їх, твої долоні пітніють, на лобі проступають краплини поту, ти відчуваєш, як з тебе виходить запрограмована вода, ти вперше в житті робиш щось настільки схиблене, настільки сильний вчинок, що сам дивуєшся з себе, ти мабуть поділився б з кимось усім, що в тобі було, але не міг,ти розумів, що розмови тут не допоможуть, що адекватно тебе не сприймуть, кожен з них, подібних тобі, не підтримає тебе, вони потиснуть тобі руку, поплескають по плечу і на цьому все закінчиться, ти проходиш ще два квартали, в тебе велика сума щоб їздити у громадському транспорті, її було важко дістати, але дуже легко втратити, ти відчуваєш що ось цей будинок, ти обережно заходиш, ти підіймаєшся на потрібний поверх, заходиш у потрібні двері…

НеНескінченна фієста, безсвідомі подихи, що шукають губами отруту. Очі слухають вітер і цього надзвичайно бояться провідниці. Вони взагалі бояться всього, що можна використати в суді, бо вони не змінюють білизни, а тільки беруть гроші. Часом беруть більше грошей й щедрим звірям дістаються навіть такі об”ємні туші радості життя. А ще можна замовити алкогольні напої й маленьких чотирнадцятирічних проституток, які без націнок роблять тобі добре за п”ять гривень в годину. А ще можна замовити вбивство, але це вже гривень до трьохсот, тому такі замовлення трапляються рідко.

посеред кімнати стоїть стіл, на столі ящик, більше в кімнаті немає нічого і нікого, в коробці лежить записка, в ній код від камери схову де лежить твоя Беретта М-92, ти дістаєш рол грошей, як у крутому кінофільмі, кидаєш у коробку і, чомусь, довіряєш людині, котра лишила тобі повідомлення, ти виходиш, зачиняєш двері і їдеш на вокзал за своєю новою подругою, за твоєю силою… вона чекає на тебе і ти це відчуваєш…

ти швидко відчинив камеру, ти забрав пакунок і не розгортаючи поїхав додому, ти не міг дочекатися коли будеш тримати її в своїх руках, коли відчуєш цей холодний, але ніжний дотик… ти увійшов у свою квартиру, увімкнув світло і розгорнув пакунок, взяв пістолет і, націлившись у дзеркало, побачив там себе, ти собі сподобався, ти дійсно круто виглядаєш, тепер ти маєш зробити те що запланував…

Сторона друга

18. 03. 2089р. місто Берн, Швейцарія

Спалені вогнем й розірвані бомбардуванням, колись зелені, галявини зустрічають ранок. Генерал -Майор з’їжджає по стінці розваленої будівлі надавлюючи рукою, тримаючи в ній коричневу від йоду вату, в районі печінки. Правою він стискає автомат, від чого біліють кінчики пальців. Генерал-Майор плаче, хоча, скоріше, надривно ридає. Сльози лишають чисті доріжки. Влучний постріл змушує мізки чоловіка розтікатись по обгорівшій стіні якогось точно, в минулому, красивого дому. Звучало щось з сімейства Драгунова.

Хронологія подій Червоної Лихоманки кінця зими – весни 2089 року:

19. 02. 2089р. – Війська червоних проходять ще 70 кілометрів й лінія фронту позначається вже як: Берлін-Прага-Любляна

24. 02. 2089р. – Згідно до плану Вермахту, свої позиції займає важка артилерія Земного Директорату.

02. 03. 2089р. – Червона Фракція вибита з території зелених зон й витіснена в жовті екологічні зони.

07. 03. 2089р. – «Велика Енергетична Паніка» . В ніч з понеділка на вівторок Спецпідрозділи Фракції успішно проводять диверсії на 14-ти з 20-ти атомних електростанцій держав Західної Європи, котрі є членами Земного Директорату.

08. 03. 2089р. – Користуючись відімкненою системою безпеки фракція вторгається в зелену зону з північного сходу, шляхом масового десанту під прикриттям нечисленної легкої техніки. Хід військ відразу блокується оперативними силами Директорату, утворюється лінія північного фронту Калінінград-Черняховськ-Сувалки. Війська Фракції переходять до партизанського руху. Це дає змогу виступити військам Кишиньова, відкинутим в «англо-французьку» жовту зону. Проводиться масивне бомбардування Берліну, Праги та Ойбіну.

09.03.2089р. – ЗД бомбардує й випалює Калінінградську область. Північний фронт майже цілком знищено.

14. 03. 2089р. – Пік агресії Фракції. Вона наступає з північного заходу й доходить й окупує столицю Земного Директорату – місто Берн. Відновлюється енергопостачання по всій території Директорату. Кількість жертв з обох сторін, за підрахунками спецалістів, складає 520 000 чоловік.

15. 03. 2089р. – «Вдала покупка». Військо Кишиньова взяте в кільце. Після декількох поразок при спробі вийти з петлі Генерал-майор погоджується на переговори, результатом яких стає цілковита амністія для людей під проводом Кишиньова й висилання їх в «Нову Землю», тобто знову в англо-французьку жовту зону. Генерала з його особистою гвардією лишають в Берні.

18. 03. 2089р. – «День Подяки». Розформовані люди Генерал-Майора прибувають в «Нову землю», а саме в місто Кальвадос. Того ж дня Кальвадос підлягає щільному бомбардуванню, знищуючи залишки 14-тої спец. дивізії Червоної Фракції. Того ж дня при спробі арешту генерал-майора Кишиньова відбувається перестрілка на околицях Берну, де Кишиньов помирає від пострілу елітного снайпера Земного Директорату Джона Шепарда, мова про якого піде нижче.

21. 03. 2089р. – масивні сили Директорату мобілізуються до однієї з останніх ліній фронту, а саме на кордон між Венгрією та Румунією.

22. 03. 2089р. – Червона Фракція розуміє свою поразку й відходить в жовті екологічні зони.

24. 03. 2089р. Околиці міста Харків, Україна. Польовий тил Червоної Фракції

Хірурги ріжуть, Сестри бинтують.

Ті, хто ще має сили – копають братські могили. Інших виходжує місцеве населення. Адмірал Де Ґоль вже два дні вислуховує звіти про бойові поразки й втрати й два дні насмерть упивається місцевим самогоном. – Старший офіцер Шухевич, дозвольте відрапортувати. – в палату заходить молодий смазливий вояка, його корчить від перегару, що тепер проник в кожну річ в приміщені. – Валяй, офіцере. – Адмірал бере правицею бутиль з самогоном й з горла до нього прикладується – Невідома невелика група легкої техніки під знаменами Фракції форсувала Дніпро й направляється сюди. Розвідка доповіла, що Директорат підняв в повітря візорів для детекції нашого місцезнаходження. – Від Шухевича несе потом, нервово скорочуються м’язи правої руки – Карту мені. І самогону. – офіцер кладе на стіл липку від поту карту й швидко виходить з палати. За 20 хвилин – Хлопців з вісімдесят шостої зенітної в Мерефу, легковиків направити в Пісочин. Зараз же! – Де Ґоль вириває з рук хлопця повну пляшку й знову заливається.

Так чорнобильський резерв приєднався до розбитої Фракції Сучасники пишуть, що адмірал важко сприйняв, здавалося б, радісну вість про неочікуваний резерв. Ддалеко не кожен головнокомандуючий зміг би холоднокровно сприйняти союзників, які не прийшли на допомогу, коли цього потребували всі сили Фракції. Після того, як адмірала заспокоїли, посланців все-таки накормили й напоїли. Ті розказали, що керівник підрозділу ЧФ-9, Шувалов Родим, відомий як «Чаплін» заборонив їм долучатись до основних сил, натомість наказав зайняти оборонні позиції для завершення переобладнання об’єкту «Чорнобиль-2». Тепер, коли все було налагоджено, Чаплін приготувався викласти перед Адміралом власний план дій. Перед адміралом поклали ноутбук, який був з’єднаний з штабом через лінію зв’язку, прокладену за допомогою одного з останніх супутників, що лишились у Фракції. Шувалов розказав, що успішно завершив дослідження Резонансу Шумана й переобладнав об’єкт «Чорнобиль-2» для керування статичною енергією, яка конденсується між поверхнею планети й стратосферою. За його словами це було абсолютним захистом від повітряних атак. Також він повідомив, що вдало провів експерименти з портацією матеріального неживого тіла шляхом розкладення й трансляції через статичні електромагнітні. В план Чапліна входило прийняття удару Директорату залишками сил Фракції, як тактичного ходу для того, щоб, подібно підриву електростанцій, побудувати приймач на території Берну, куди транслюється атомна бомба, що вже з дідівських часів зберігається в харківському музеї, в 2033-му перейменованому як «Музей вічної пам’яті безсенсових воєн». «Якшо відрубати Василіску голову – інша в нього не виросте» – пряма мова. Після закінчення конференції резерв Червоної Фракції вирушає до Харкова. Почались роботи по укріпленню оборони міста. Готується спец. підрозділ для зведення приймача на території Берну. (прим. авт.)

30. 04. 2089р. – Сили Земного Директорату підіймають в повітря бомбардувальники. Чаплін проводить перший та успішний запуск об’єкту «Чорнобиль-2». ЗД втрачає всі літаки, які були в повітрі на території України, станом кордонів за делійською унією, що приводить їх в шок. Основна частина сухопутних військ ЗД, за наказом Президента Директорату Йосифа Дідаковича вирушає на Харків.

01. 05. 2089р. – Спец. підрозділ ЧФ «Чарлі» проникає на територію Лугано й з’єднується з агентами ЧФ. 01.05.2089р. – «Вирок»

14:52 (GMT+0) Будинок Головного Секретаріату Земного Директорату, місто Берн, Швейцарія

На трибуну зійшов повний, бородатий, лисий чоловік в запиленому потертому костюмі. Він трохи відставив склянку з водою, підкорегував розташування мікрофону під себе й почав: «Селекція полібарвних індивідів мала закінчитись ще сім років тому. Як всі ви знаєте, нам прийшлось відчути на собі не тільки абсурдне нерозуміння країн другого рівня, але й жорстокий спротив нашій політиці. Не ми розв’язали цю війну, але сьогодні саме ми поставимо в ній крапку.» – запиває слова водою. – «Велику ціну ми заплатили за воз’єднання й мир. Хай це служить для нас уроком.»

Різкий неприємний голос з середини залу закінчує символіку мовчання й змінює керунок форуму: « На полях смерті я бачив достатньо. Скажіть, то чим Ваш режим, пане Президенте, відрізняється від тих глав держав, котрі ми асимілювали? Віра, Сила, Єднання – вони мали все те, що є нашими інтенціями з того самого початку кровопролитних змагань.» Пан Президент ласкаво, по-батьківськи посміхається й продовжує: « Прошу вітати нашого з вами героя, в даний момент відстороненого від прийняття участі в бойових діях, кращого снайпера Військових Сил Земного Директорату й, в минулому, успішного дипломата – Джона Шепарда. Саме він своїми героїчними діями, розумом й душею, що віддані нашому альянсу, він став прикладом для юних, проте мужніх новобранців, що в даний час поповнюють ряди оборонців Миру. Радий бачити Вас на нашому форумі. Відповідаючи на ваше питання, я хочу ще раз наголосити, що не ми розв’язали війну. Передовими засадами Директорату є мир, бо саме він констатує всебічний розвиток людства загалом та будь-якого індивіду окремо. Мені дивно чути питання такого роду від вас, шановний Джоне.»

Очі колишнього дипломата наповнюються осадом останньої надії. Останні підказки отримані, ставки зроблені. Імперія померла, хай помре Імперія. Перед тим як продовжити, Президент ледь чутно говорить: «Потужність на нуль сімдесят»

18:14 (GMT+0) – Своя людина, а саме – дехто Шепард, проводить підрозділ Чарлі через блокпост телебашти «Центрино»

22:36 (GMT+0) – Уряд Директорату повідомлений про знищення сил Фракції під Харковом

22:37 (GMT+0) – Шувалов Родим, керівник НДІ ЧФ повідомлений про успішне доставлення пакунку

09.05.2089р. с. Корпівка, 20км від Ростиславля, Білорусія

Рівно по центру безлюдної площі стоїть одинокий стовп, на якому розвішані гучномовці, що безперестанно пропагують: « Влада плює на вас, не кажіть про політику й релігію – це ворожа пропаганда. Режим має впасти! Кожен з нас має позбавитись від жадоби, лінивості, покірності й рабства. Двадцять друге століття не має в собі місця для рабства! Ми витримаємо цей бій! Ми не відступимо від свободи! » – голосовий запис, що впродовж багатьох століть буде одиноко повторювати свій порожній заклик, допоки слова не стануть піском

16.06.2089р – Під впливом радіаційних вітрів вироджується популяція японської імперії

21.09.2089р – Вітри доходять до Південної Африканської Республіки

02. 12.2089р – Останньою жертвою стає Австралія. На планеті лишається лише кількатисячна популяція людей, що потрапили до стратегічних бомбосховищ.

03.04.2174р – Через нестачу ресурсів й забруднення основного кисневого фільтру, про розгерметизацію приймає рішення останнє сховище, але екологічний стан поверхні планети не є достатньо життєздатним

Сторона третя

Хтось за столом чітко і ясно вибиває ритм класичного блюзу. Це розриває сон і я безрезультатно намагаюсь той ритм потопити в псевдо реаліях мозку. Краплі води, підтримані зливою проникають через відкриту кватирку й орошують голе тіло. Цей стук. Нашарюю рукою на підвіконні книжку й кидаю в сторону столу. У відповідь розсипаються стовпчики дисків, але звуку все-таки позбуваюсь. Починаю розуміти, що це не моя проекція звуку. Вирішую зробити ранкової кави. Випиваю каву. З телефонного дзвінка дізнаюсь, що запізнююсь на роботу. Роблю начерк в блокноті, зберігаю файл “сторона третя. txt”, вдягаюсь й виходжу на вулицю.

Сонце починає займатись улюбленою справою, а саме – плавленням асфальту. Доходжу до найближчого магазинчику й купую мінералки. Повз мене повільно, мабуть вся справа в slow-mo, пропливає Андрюха. Кажу йому, що він помер три місяці тому, натомість безакцентовою літературною російською він відрізає: “Сквозь тернии к звездам”, і вже іншим голосом: “Потужність на нуль сімдесят п”ять”. Блюзовий ритм рівними пульсами б”є в голову. Лопаються капіляри, починається крововилив. Кліпаю очима й не знаходжу співбесідника на фініші.

Сірий емоціон. Напрочь.

Після роботи йду парком. На лавці сидять Боря й Сєрий, поруч –  склянки й пляшка “Біленької”. Підходжу, Боря бере порожню склянку й наливає по вінця. Сірьога без єдиного звуку рукою показує на чоловіка в діловому костюмі, що стоїть серед площі й тримає в руках бокс з-під модему. Відкриває коробку, дістає пістолет, швидко запихає дуло до рота й натискає гачок. Ми мовчки випиваємо зміст склянок.

- Хороший мужик був.

- Знав його?

- Вперше бачу.

- Тоді заберу собі костюм.

Йду на зупинку. На бігборді оновили рекламу: “До кінця світу лишилось 28600 днів” і Тедді бір без одного ока фоном. Підходжу до смітника, щоб викинути недопалок, там стоїть пара: молода дівчина, що курить якісь сліми й хлопець, який п”є пиво й паралельно брудно лається й кричить на дівчину. Вона дає йому ляпаса, він штовхає її під колеса автобуса, той підстрибує, ловлячи колесами тіло, й не зупиняючись їде далі по маршруту.

Хлопець викидає пляшку пива до смітника й покидає місце зйомки. Не встигнувши насолодитись уявною самітністю до мене підходить бабця, дивиться в очі й смачно, конденсуючи в вимові всю свою ненависть до самої себе, говорить лиш одне слово: “Мразь”. Дістає зі смітника пляшку, виливає залишки на мої білі кросівки, кладе її собі до сумки й видаляється. Я чекаю той же автобус, сідаю та їду додому.

Виходжу на своїй зупинці, мене чекає та ж дівчина. Вона курить свої сліми, тіло деформоване вагою й колесами автобуса. Трохи вище колін видно брудну криваву ручку ненародженого й темний слиз, що стікає по ногам, як і у всіх молодих мам, що палять в період вагітності. Вона плює мені в обличчя, проходить два метри й лягає серед полоси

. Заходжу в квартиру, як в хітових американських фільмах, не роздягаючись, я падаю в ліжко й засинаю.

Під стук класичного блюзу

Автори: Олексій Грицай, Олександр Ємець

переглянуто 5881 разів 951 користувачами

Частина перша: Квант

1

Знищення потенціалу ніколи не радувало тверезо мислячу людину. «Єдине, що має значення – це любов». Цікаво, де ж я це чув?..
За вікном граціозно падають жовтневі кленові листи. Приємна деталь. Вона додає гармонії думкам. Знову втонув в цій світлині, де ми ще не здогадуємось про наше спільне майбутнє. Певно, саме через це фотокартка має якийсь таємний магніт, який здатен виривати мене з роздумів, коли я занурююсь занадто глибоко.
Я завалився в крісло, треклист самостійно вибрав «Я не той» 5ниці і тихенько почав з нього свої пошуки відповідного настрою. Я витягнув чергову останню сигарету, довго роздивлявся гору м’ятних цукерок на столі, закурив і врубив якусь вкрай нудну тіві-програму. В кімнаті було напрочуд затишно і приємно. Не зважаючи на те, що батареї ще лишались холодними, температура кімнати трималась на відмітині +15, зберігаючи стабільність навіть після ввімкнення обігрівача. І все-таки сьогодні видався напрочуд приємний день.
Телефонний дзвінок, як водиться, прозвучав занадто дзвінко і занадто несподівано. Rhcp зі своїм «Can`t stop» вмить розірвав легкі плівки сну, які й так окутували мене зі змінним успіхом.
- Ало.
- Даро-оова. Ти як спав? Чувак! Я розумію, що нам смертним не посміхається втручатись в твої сонні справи, але схоже, що хтось з нас забув про день народження Олі, на святкування якого ми з тобою були люб’язно запрошені. Ну, чому мовчим? Заснув?
- Я тут інформацію намагаюсь осягнути. Коли свято?
- Через годину маємо бути на місці. А нам ще з тобою подарунок фантазувати. Іншими словами в тебе десять хвилин на збори, потім зустрічай мене на зупинці і го за подарунком.
- Угу. Через десять хвилин буду готовий.
- Ну всьо тоді, не затримуйся, а то по іншу сторону вікна не все так сонячно.
- Ог. Ти теж не барись.
Я поклав трубку на підлогу знайшов наступну сигарету й безпристрасно запалив. Дим прокуреною ефірною стежкою підіймався до стелі і непомітно зникав в напрямку кватирки. І як я міг забути про цей день народження..

Вулиця зустріла рвучким вітром. Не зважаючи на мою осінню куртку і теплий светр, було доволі холодно. На зупинці чекав Льоха, на прізвисько «Gateaway». Він кружляв, пританцьовуючи, навколо пустої зупинки.
Поодинокі і так ліхтарі світились ледве видним світлом і виключно через одного. Картину доповнював меланхолічний, характерний для даної пори настрою невиразний, і закомплексований в собі дощ. Чому закомплексований? Це видно з того, як він себе тоді поводив. Невимушено і банально. Втім, як і все довкола.
Гетевей помітив мене і привітливо помахав рукою, не перестаючи при цьому пританцьовувати. За кілька кроків я теж вкрився під цим ненадійним, в деяких місцях ґрунтовно, заржавілим дахом зупинки.
- Здоров.
- Привіт. Ну що, готовий?

«Ну привіт. То як, хм.. готовий?»
Слова прозвучали чітко, виразно проносячи справжність послідовно по всим складам фрази. Але відчуття того що вона, як і її ехо пролунала тільки в моїй голові не давало спокою.
Світ рематеріалізувався, а точніше змінював свої процеси буття. Навколо все плавно переходило в банальну контрамотацію часу. Спочатку той, інший я, позадкував назад додому, потім Gateaway заліз в маршрутку і поїхав по зворотньому маршруту, принципово, що копія його лишилась стояти на місці. Тепер час зупинився. Не було ні пост реального білого світла ліхтарів, ні спокійно приємного відчуття впевненості в фізичності оточуючого.
В свою чергу образ Льохи почав якісно змінюватись. Обличчя всохло, подовжилось, волосся посивіло і зникло, очні яблука спочатку побіліли, а потім заповнились чимось моторошно чорним. Це «хтось» вже стояло в вишуканому чорному смокінгу і уважно вивчало мене через монокль.
- Дозвольте познайомитись, – він( по зовнішньому вигляду це все-таки він) протягнув мені свою висушену, як і все тіло, руку – Микола.
- Дмитро, хм.. я так розумію можна просто ДіВі. – може голос в мене й залишився дивом спокійний, але я доволі чітко відчував, як поволі сам починаю сивіти.
- Та ну, Діма, не прибідняйся. Не діві, а DreamWatcher.
Після цих слів він чомусь почав дуже уважно вивчати ліхтарі. За кілька секунд такої вимушеної мовчанки, він хлопнув лодонями і: по-перше по вулиці загорілись всі ліхтарі; по-друге вони горіли приємно жовтим вогнем.
- Ну то про що я хотів з тобою порозмовляти..
- Та хто ви, блять, такий?

***

Присмак металу. Запах медикаментів і дзвінкий сміх маленької дівчинки, що біжить по бездоганно білому коридору. Бетонні стіни і оголені нерви.

***

2

Першим прокинувся будильник. Рівно опів на восьму кімнату наповнив голос Армстронга, який співав щось вельми позитивне, часом, навіть даючи цим собі шанси на прослуховування композиції до кінця. Сонце непомітно проникало в кімнату і всіма силами намагалось пригріти сонну сім`ю, яка й без того не дуже воліла прокидатись. Луї Армстронг закінчив свій виступ, чоловік втомлено протягнув руку, і, щоб не дати миті повторитись, вимкнув будильник.
Так тихо, як тільки міг, він встав з ліжка, намагаючись не розбудити дочку, яка, напевно, тільки міцніше заснула після пісні Армстронга. Жінка вже господарювала на кухні, готуючи звичний легкий сніданок. Дивно, обігрівання ще не ввімкнули, але термометр показував +15.
- Привіт, Зайчик, як спалось? – вона завжди приємно дивувала його своїм вічнозеленим ранковим позитивом.
- Привіт, сонечко. Спалось відмінно, не зважаючи на те, що мене знову зранку розбудив дивний чоловічий голос.
Олена посміхнулась, ставлячи на стіл яєчню з тертим сиром та філіжанку запашної кави.
- Ти не забув, що ми сьогодні ввечері йдемо в гості до Котенків?
- Ні звичайно, сонце. Вино, торт брати?
- Думаю варто взяти Шардоне і якусь іграшку їхній малій.
- Добре. Скільки їй років?
- Дев`ять. Звати Катя. Тільки ж не забудь.
- Не забуду. Хоча, краще нагадай мені десь о шості, гаразд?
- Обов`язково. А то ще буде як минулого разу..
Максим згадав, як минулого разу купив набір ляльок «Барбі» для, як потім виявилось, трирічного хлопчичка. Це невільно викликало здавлений щирий сміх, але рівно такий, який би не завадив спати і бачити щасливі дитячі кольорові сни їхній зірочці.
За кілька хвилин високий статний молодий чоловік останній раз перед дзеркалом оцінив свій зовнішній вигляд, підправив галстук, взяв портмоне і вже був готовий покинути своє солов`їне гніздечко:
- Все, сонечко, я зникаю.
- Щасти там, і обережно в дорозі. – Олена ніжно поцілувала все ще сонного чоловіка і той, керуючись тільки сталевими рефлекторами покинув квартиру.

День починався дійсно гарним. За всю дорогу Максим не зустрів ні одної пробки, по радіо про щось бадьоро щебетали ведучі, а небо зустрічало всих яскраво блакитним кольором витісняючи собою навіть найбезпечніші хмарки. І це не зважаючи на те, що вчора цілий день лило як з відра. В пориві зберегти такий настрій собі й закріпити в Олени, Максим вирішив передати їй ранковий привіт через улюблене радіо. Він дістав телефон і почав звично швидко набирати номер радіостанції. І з кожною натиснутою клавішею на сусідньому сидінні частина за частиною з`являвся якийсь чоловік літнього віку. І був цей чоловік майже в такому ж охайному, випрасуваному й вишуканому одязі як і Максим. Лице цього чоловіка було як дві краплі подібним до обличчя Альберта Ейнштейна, плакат з фотографією якого доволі довго висів в кімнаті Максима, коли той був ще підлітком.
«Привіт. Впізнав?»
З рук Максима випав телефон, а щелепа абсолютно самостійно відвисла. Чоловік не зводив з Максима погляду, потім помотав головою, клацаючи язиком і сказав: «Краще б ти на дорогу дивився».
Сірий Пежо з шаленою швидкістю влетів в бігборд, опора якого при ударі майже дійшла до місця водія. Аварійні пристрої спрацювали миттєво.

Частина друга: Зірки

1

Кав`ярня мала назву « Ель Торо». Стоянка за вікном була майже пустою, не рахуючи кількох ланосів і ровера. На столику, де сидів цей статний високий блондин стояли дві філіжанки кави й фірмова попільничка. Одним горнятком, не зважаючи ще на ранкове «+15˚» він грів руки, а інше одиноко й показово стояло проти нього. Богдан полишив своє зайняття й дістав телефон, при цьому знову констатуючи факт зламаного крокодила на правій кишені. Напевно, чекаючи якогось дуже важливого дзвінка, він крутив в руках свій телефон, а очі наповнювались якимось злорадним світлом. Він натиснув клавішу виклику, передивився останні дзвінки і відклав телефон так, щоб останній опинився між власним і тим, одиноким, горнятком кави.
На вулиці знову йшов дощ. Невтомний жовтий «анторус» розвозив й так поодиноких, ласкаво прийнятих і схованих від цього меланхолічного нав`язливого супутника, гостей-пасажирів. На якусь мить Богдану здалось, що все навколо різко змінило фарби на жовтогарячий, сповнюючи вулицю теплим світлом неіснуючих ліхтарів. І маршрутка. Здавалось, вона ні з того ні з сього, не змінивши швидкості руху, змінила його напрям. За мить все зникло, заспокоюючи уяву звичними кольорами й «правильно» направленим «анторусом». Гіркий смак кави остаточно закріпив справжність оточення. Невільно в голові Богдана з`явилась думка про відпустку й непробудні дні сну.
В кав`ярні панувала тиша, якщо не звертати увагу на тихе фліртування офіціантки з якимось неприглядним парубком. « А вже й не за горами новий рік…» – думка хоч трохи зігріла серце, що вже встигло взятись кригою. « Знову цей черговий початок «з нового листа» – Богдан невільно посміхнувся.
Коли одиноке горнятко кави охолонуло, а Богдан вже збирався їхати додому, телефон все-таки розірвав очікування дзвінком. Але зовсім не тим дзвінком, на який Богдан так чекав…

2

Я прокинувся в білій просторій геометрично правильній кімнаті. Я лежав на ліжку з абсолютним нерозумінням де знаходжусь і, головне, хто я такий. Кістки крутило від болю, а м’язи горіли вогнем. Я був дбайливо вкритий білим простирадлом, яке закривало майже все тіло, але залишало відчуття вільності. Принаймні тої вільності, яку я міг відчути.
З особливих особливостей кімнати, які доволі особливо виділялись на фоні повного нерозуміння всього мого положення можна було виділити такі особливості: в своїх апартаментах я мав гарне медичне ліжко, педантично випрасуваний від чогось липкого і червоного звичайний медичний одяг, білі пухнасті капці( з орнаментом), власне біле покривало, гарні дубові двері посеред стіни зліва і велике чисте вікно. За вікном йшов сніг.
Коли біль стала терпимою, я піднявся з ліжка, одягнувся в запропонований варіант гардеробу і підійшов до вікна. Сніг валив не зупиняючись ні на мить. Великі лапаті сніжинки створювали непроглядну стіну стихії, так що незнання місцевості я списав саме на неї. Деякі сніжинки доволі артистично бились в шибки.
Задивившись на цей сніжний карнавал, я, здається, загубив відчуття часу. Чомусь згадав День Валентина. Двері майже без звуку відчинились і в кімнату ввійшла молода медсестра. Вона стала в проході, пару секунд вивчала мої очі, потім швидко сказала, що мені ще рано вставати з ліжка і треба набиратися сил. Сказала, щоб не підіймався більше поки не дочекається гостей. Ще раз глянула в очі й вийшла, зачинивши за собою.
Коли біль став нестерпним і ноги почали підкошуватись було вирішено повернутись в ліжко. Я лежав, насолоджуючись мільйонами голок, які жалили мої м’язи і думав про те, що навіть не уявляю, як мене звати.
Наступні кілька годин/діб/тижнів/місяців були провалені в сон. Періодично на таці з’являлась доволі непогана їжа, як для лікарень нашого міста. Решту залишеного часу я проводив коло вікна, або вивчаючи тепер вже власну стелю.
І ось одного разу я прокинувся, відчуваючи над собою пильний погляд чиїхось очей. Це був літніх років чоловік середнього росту, з волосяного покрову мав тільки сиві вуса середньої довжини і декількаденну щетину. Вдягнутий цей чоловік був в недешевий смокінг і певно, на ногах мали красуватись туфлі мінімум з крокодилячої шкіри. Але це прелюдія. Цей чоловік не мав очей. Тобто не мав очей в звичному для розуміння сенсі. Він мав абсолютно чорні очні яблука, звідки походила якась незрозуміла мені енергія, що прекрасно доповнювало мій й без цього передінфарктний стан. «Привіт, Діві.» – мовив він.
«Мене звати Микола, Прізвище – Тесла. Роки життя десяте липня тисяча вісімсот п’ятдесят шостого по сьоме січня тисяча дев’ятсот сорок третього. Відразу скажу – тебе тут ніхто не тримає. Хочеш – можеш піти в будь-яку хвилину.»
Я чув його голос, але рота він не відкривав. Але я чув кожен звук майже до болі чітко. Дивно, чому я не маю таких здібностей? Може він не людина? А може якраз навпаки? Я дивився йому в очі, намагаючись розгледіти в них хоч щось в надії знайти відповіді на ще не народжені питання. Я гостро відчував, що щось не так. Відчував, але зрозуміти, тим більше висловити не міг. Але залишатись в цій кімнаті ні бажання ні наміру не було. Тому я кинув на підлогу простирадло, надягнув халат і cпрямував до дверей. Тесла залишився сидіти на місці, навіть не повернувшись прослідкувати за мною, чи, хоча б помахати ручкою на «па-па».
Коридор як і кімната був просто насичений білим кольором. Бездоганно білі стеля, підлога й стіни, від яких віяло холодом. В повітрі літав запах медикаментів. Ліва частина коридору була в вікнах, де не було нічого більше ніж сніжна заметіль і незнайомі краєвиди якихось лисих пагорбів. Справа ж чергою йшли кабінети з різного роду написами: Сократ, Ньютон, Старша медсестра, Ейнштейн, Тесла, Діоген, Конфуцій, Процедури, Фрейд та куча інших. З усіх написів я зрозумів тільки про медсестру і здогадки не маю, чому на одній з табличок було написане прізвище того чоловіка.
Хвилин через двадцять в кінці коридору почали виднітись фарбовані червоні двері з решітками на шибках й табличкою з не менш дивним написом «Quit». З кожним кроком фарба на дверях набувала яскравості і червоний тепер був червоним безапеляційно.
В пору з моєю доволі розміреною ходою зліва почав з`являтись Тесла, кожен рух якого спочатку мав розсікати повітря, що певно й приводило до дивної реакції результатом якої була поява легкого туману саме в тих місцях, де за мить матеріалізувався сам подразник сталого повітря. Декілька хвиль і разом зі мною в ногу йшов Микола Тесла, з інтригою в погляді(звідки мені про це знати?) дивившись на ті червоні двері.
«Знаєш, хлопче, я тут тобі не все сказав» – почав Тесла, поклавши мені руку на плече, що сповільнило мій рух, а потім повністю зупинило.
«Краще сам подивись»
Я обернувся в зворотному напрямку і побачив дивну картину: Чоловік років тридцяти тримав на руках маленьку дівчинку, показував на завірюху за вікном і про щось тихенько розказував, потім ніжно поцілував дівчинку в щічку, а та в свою чергу оповила чоловіка руками навколо шиї.
«Цей чоловік сьогодні зранку втрапив в аварію, зараз лежить в нашій лікарні з доволі чисельними серйозними переломами і черепно-мозковою. Вдома його чекають любляча жінка й маленька дочка. Якби не вони, Максим вже давно покинув би наш світ й заслужено відпочивав десь на околицях Оріону. Але, доля розпорядилась інакше. Так ось. При виході звідси я гарантую тобі повернення всього того, що ти мав, і , повір, гарантую багато більше. Але в той же момент, коли за тобою закриються ці червоні двері… Вибір за тобою.»
Отримавши дану порцію інформації я вдивлявся в ті силуети батька й маленької дочки в нього на руках. А ще думав, що гадки не маю, що там в мене за життя і чи настільки я потрібен десь там, за кулісами, щоб вбити заради себе людину.

«Ну от і добре. Твої перші на право.»
Тесла тихцем стулив свої лодоні, після чого чоловік з дитиною розтанули в такому ж тумані, як той, звідки з’явився й сам Тесла. Останній же зімітував підняття в мою честь капелюха, відчинив найближчі двері й розвалено зник десь в такій же контрастній білизні. Двері мали табличку: «Тесла».

3

Біла «газель» обладнана потужною антеною і багатомовною наклейкою «Телебачення» покинула Київ і направилась до Міста-привида. Команда сиділа мовчки, проводжуючи останні кольорові світла супермаркетів та барів. Атмосферу наповнювало крайнє невдоволення зіпсованого суботнього вечора й ночі в цілому, і тільки від молодого сповненого енергією й азарту спеціаліста-електроніка ( крім того через пів року магістра) віяло непідкупним ентузіазмом.
Нелі, наша правиця в ролі прикриття, закинула свій МП-5 і дико вибачалась по телефону за зірвану романтичну вечерю, видумуючи якісь невідкладні корпоративи і жорстких керівників; Твістер – сапер зі стажем і просто гарний мужик, розклався якнайзручніше й відстрілював терористів в якомусь дуже реалістичному екшені на ноутбуці; Богдан, в свою чергу, сам викликався бути водієм, заздалегідь вимкнув телефон і тепер вивчаючи темні ворожі краєвиди думав про щось занадто своє, щоб починати з ним розмови; І тільки молодий напів-магістр неперервно щось вираховував, щохвилини скануючи місцевість, від чого адреналіну в його крові щораз ставало все більше.
Виринувши з роздумів, Богдан відмітив, що не може визначити лінію горизонту.

4

В цей раз я прокинувся від тихої розмови двох стареньких альтів. Протилежну мені стіну тепер прикрашав дбайливо зроблений камін. Поруч з ним стояло три шкіряних крісла, в двох з яких вже сиділи, тримаючи в руках (напевно) по келиху бренді й сигари, та про щось тихцем розмовляли. Я встав, точно пам`ятаючи, що не роздягався, натягнув на себе попередній одяг й підійшов до громади.
Тесла привітався, Познайомив мене зі своїм опонентом в якійсь дуже розумній дискусії. Назвав його великим світилом, ім’я якому Зігмунд Фрейд, далі не забуваючи додати його роки народження-смерті. Сказав, що мені дуже пощастило особисто бути знайомим з такою легендарною людиною, на що я огризнувся, що мені взагалі легендарно пощастило вляпатись в таку легендарну історію. Ці два легендарних світила ввічливо посміялись й запропонували мені приєднатись до їхнього маленького диспут-клабу.
Мені люб’язно були запропоновані келих бренді й вже запалена сигара. З превеликим задоволенням я прийняв гостинець, відчуваючи якусь нездорову слабкість до «кубинок».
«От скажіть нам, милий друже, Ви, як ясна голова та представник, принаймні, живої частини людства, ось що Ви думаєте про персоналізацію реальності та нав`язування саме статичної дійсності на голови нічого не підозрюючого оточення, розуміючи, що цим самим ви руйнуєте засади саме персоналізації реальності тих, кому Ви, так недалекоглядно нав’язуєте чужорідну їм дійсність?»
Смакуючи якісну сигару й заливаючи це задоволення велетенськими ковтками не менш якісного бренді, яке дивом не закінчувалось в моєму келиху, я спокійно, підбираючи найвибагливіші звороти розказував про свою реальність та про їхню дійсність, забуваючи про цензуру вже з першої фрази.
Вислухавши мою точку зору з приводу останніх подій, Фрейд загадково посміхнувся в котячі вуса, й закинув щось про нервову нестабільність, яка скоріше всього пов’язана з чимось «перченим» на моєму особистому фронті. Я спробував спопелити його поглядом, та натомість отримав тільки ще одну зрадницьку посмішку в свою адресу.
Наступні кілька хвилин ми провели в тиші, слухаючи атмосферне потріскування вогню, який не зважаючи на присутніх апетитно ласував дубовими прянощами. Спочатку я вивчав свою тінь, на сусідній стіні, а потім перейшов на вивчення відсутності тіней моїх співбесідників, що не дуже й справляло враження. Далі мої думки згадали Максима.
« А за нього можете не перейматись. Краще б Ви про себе думали. Максим зараз в гостях, розпиває Шардоне й ділиться всілякими дурницями з друзями». Я сказав, що він не вміє блефувати, на що Тесла лагідним тоном попросив якогось Альберта покинути кімнату. На наступну мою думку Тесла погодився і через мить в кімнаті з’явилось ще одне крісло з дивакуватим літнім чоловіком, так само в смокінгу, але з чудернацькою шевелюрою і традиційними для цієї компанії вусами.

5

«Всьо, Ми на місці» – майже прокричав малий, розриваючи мовчання після кількох невдалих спроб завести розмову.
Біла газель зупинилась прямо перед входом до міської поліклініки номер тринадцять. Твістер, Нелі та Бо покинули машину, отримуючи перед виходом якісь маленькі прилади, заздалегідь невідомо для чого.
- Наша ціль – молодий парубок років двадцяти. Взяти живим, інші – не важливо. Зараз просуваєтесь в кімнату номер двадцять вісім. Там я ввімкну ваші передавачі і в теорії все повинно запрацювати – недомагістр, вибачаючись, посміхнувся і побажав удачі, на що отримав доволі цікаві відповіді.
- І молися, щоб ти все правильно розрахував – Нелі на останок підморгнула малому й долучилась до хлопців, що вже тримали курс до поліклініки.
Три портативні ліхтарики розрізали пануючу темряву й почали оглядати приміщення. Підлога була вкрита розбитим склом, ржавіючими балками, шматками дверей й неймовірним шаром пилу. Стіни прикращали гнітючі графіті маленьких дітей, зроблених чорною фарбою, що неабияк додавало атмосфери до пошуку потрібної кімнати. Перший поверх кімнати з потрібним номером не мав, тож група перейшла до наступного поверху, в душах надіючись, що сходинки витримають.
Хвилин п’ятнадцять пішло на пошук потрібних дверей, які на відміну від будь-яких інших в цій будівлі були взагалі не ушкоджені за довгі роки німого крику. На дверях красувався пластиковий золотистий номер «28». Три ліхтарики проникли в пусту кімнату, розносячи по рації підтвердження про готовність.
Отримавши підтвердження, малий, ще раз побажавши удачі, ввімкнув потужний ретранслятор, який з таким же успіхом міг бути звичайнісіньким фільтром. Специфічно змодульовані хвилі вирвались з передавачів команди, безпрецедентно впливаючи на реальність тріо і дійсність кімнати.

Вогонь в каміні помірно переварював поживу, чотири крісла стояли сидіннями до світла, а постаті в них щось спокійно обговорювали, розпиваючи бренді й періодично затягуючись «кубинками». Нелі, Твістер і Бо в бойовій позиції стояли в кількох метрах за кріслами й від несподіванки сильніше вчепились в свою зброю.
Тесла загадково посміхнувся, закочуючи очі, мовляв «ну нарешті». Він піднявся з крісла й підняв руку, ймовірно намагаючись привітатись з прибувшими. Напевно, дівчина вбачила в цьому акт агресії і випустила в Теслу чергу бронебійних. Хоча, коли я вперше його побачив, то, певно, теж випустив, якби мав зброю в руках. Тесла розтанув в сірому тумані, пропускаючи кулі повз й залишаючи таким чином пам’ятку на стіні позад себе.
« Нам потрібен хлопець» – чітко й виважено процідив крізь зуби високий статний блондин знімаючи свою іграшку з запобіжника. Я подивився на Фрейда, той погоджуючись кивнув. Я встав, й так само підняв руку як і Тесла, оцінюючи реакцію новоприбулих. Наступної черги не було. Масивний плечастий, напевно десантник, підійшов до мене й міцно взяв за лікоть. Блондин підніс рацію до рота й відправив «ми готові». Все враз наповнилось сліпляче білим світлом, а потім так само сліпляче непроглядною темрявою. За кілька хвилин очі звикли до темноти і я почав розрізняти обриси пустої кімнати, впізнаючи вже майже рідне вікно.

***

Тесла стояв на невисокому пагорбі поряд з поліклінікою та проводив поглядом чотири тіні, що похапцем повертались до білої машини поряд з входом до будівлі. Ліворуч з’явився сірий непроглядний туман, звідки матеріалізувався Фрейд.
«Вони ще не готові.»
«Повністю з тобою згоден, мій друже, повністю з тобою згоден…»

Частина третя: Червоні піки

1

Моя розповідь тривала рівно п’ятнадцять хвилин, допит йшов третю годину. Кімната, в яку мене так лагідно й ввічливо, віддаючи данину віковим традиціям захвату в полон, запросили являла собою прямокутну коробку, пригрівши зсередини характерне «дзеркало», столик, пару стільців й недосяжні, втрачені на фоні стін, двері.
Сам допитувач кудись зник, залишивши на мій розгляд попільничку й пачку цигарок бюджетного типу з красномовною назвою «Bond». Думаю, Джеймс не розділив би гумор виробників, якщо б йому прийшлось дізнатись про таке саркастичне порівняння з третього сорту тютюновими виробами.
З кожною хвилиною перебування в дійсності динамічній до мене поверталася пам`ять і приходило розуміння подій останніх фактичних годин: повне підкорення чужорідному організму та, як стверджують ці невідомі з будь-якої сторони мені люди, дослідження моєї генетики і вивчення рефлексій.
- А чому саме я?
- Ти та нині покійний Максим Геннадійович Неліпа були найкращою сировиною для дослідження і вивчення нашої еволюції та розумового прогресу в цілому. Але сила волі Максима видалась настільки великою, що їм прийшлось відмовитись від нього та взятись за такий другорядний, хоча й не менш цікавий об`єкт, яким тобі й пощастило бути. – Богдан крутив в руках телефон, який доволі нав’язливо просив ввести pin-код, – Вітаю, ти перший щасливчик на планеті, який вже навіть встиг затоваришувати з позаземною формою існування розумово активної матерії.
« На Вашому місці, пане Богдане, я не став би подавати все в даному світлі, особливо якщо Ви й гадки не маєте про що мова.» – поява в кімнаті легкого сірого туману, а потім і самого гостя була майже очікуваною.
«Ми прийшли сюди за покликом одного з наших братів, ім’я якому Гермес. До речі, де він, де мій молодший брат?
« Я тут, друже. Завжди був і, напевно,»
«Ні, зажди» – фантом геніального фізика Ніколи Тесли та тіло абсолютно симетричного накачаного здорованя, яке ще огортали поодинокі язички туману вмить застигли, щосекунди втрачаючи кольори і зводячись до чорно-білої гами.
Проекції відтаяли, знову набуваючи «природних» кольорів.
«Ну як знаєш. І пам’ятай, що завжди можеш розраховувати на нас.»
На прощання Тесла підійшов до мене, дістав з внутрішньої кишені свого смокінгу кульок з м’ятними цукерками й протягнув мені. «Кидай палити, здоров’я тобі ще знадобиться» – Тесла хитро підморгнув цьому нізвідки не очікуваному новоприбулому герою й дематеріалізувався за стіною легкого, але вже непроглядного туману.

2

Десь за містом, по вранішнім вулицям розлітався теплий гарний запах ледь підгораючих млинців, які забула вимкнути молода дівчина, знову заблукавши в обіймах коханого…

Далеко-далеко в лісі двоє планокурів роздували буль, думаючи, що нічого крутішого раніше вони не відчували й з дитячою обережністю розбивали патичками новоутворені кучки пилу …

Десь за містом, бабуся, вдихаючи приємний аромат свіжих підгорівших млинців згадувала свою молодість і збирала внукові торбу з обідом, поки той десь в гаражі пропадав за пошуком вудочки…

На очах в маленької дочки, щойно поцілувавши її в щічку, розсипався батько, залишаючи за собою горстку пилу…

Це був ранок, коли плакав творець, ім’я якому Гермес. Він прожив майже все життя, коректуючи історичні події людства й відкриваючи їм закони й науки саме тоді, коли це було потрібно. Цього ранку він попросив у зірок повернути любов в серця його народу, і зірки виконали прохання, знищивши тих людей, серце яких навіки стало каменем…

Це був перший ранок за кілька тисячоліть без світових лідерів…

Цей ранок був на диво прохолодним. Молода пара сиділа на пірсі й проводжала в плавання маленьку яхту «Надія». Хлопець накинув на плечі дівчини свою куртку, міцніше притискаючи до себе. Він дивився на горизонт і, чомусь, був певен, що цей ранок багато чого змінив в світі і що тепер можна не боятись міжконтинентальних ракет і “червоних” кнопок…

Це був єдиний ранок, коли дощ йшов по всій планеті розносячи тугу й відчай, даруючи радість та щастя.

переглянуто 7880 разів 1349 користувачами

Визначення контуру горизонту дискретності. А приємні посмішки знову приносять перший домашній сніг. Злорадний парадокс реальності – ми живем тільки за рахунок екзистенції відчаю. Світло давно стало провідником в брутальну реальність, руйнуючи засади суботи. Двадцять дві години активного відпочинку на тиждень нас цілком задовольняють, відшліфовуючи корпус і підливаючи свіже мастило.

А сонце все ще припікає в спину і люди так само щиро вітаються з тобою, а деякі навіть відверто чекають твого необережного погляду, проводячи для того години, згораючи на морозі і не зважаючи на твій тютюновий дим, шістдесят відсотків якого руйнують саме їхню серцево-судинну систему. І легкі, позбавлені вуалі, мріїї щастя зневолюють їх, натомість надаючи крила. І ця магічна шафа, в яку ти, потай від всих, ховаєш своє розтерзане серце давно ні від кого не захищає, перекладаючи свої обов`язки лише на твою душу, страх якої зменшується з кожним останнім теплим днем і плекає надію на сезон захворювання на грип.

А сонце все ще гріє і статус “активно шукаю” не значить нічого більше, ніж пафосний закид всим, хто тебе відверто не цікавить. Розмиті поняття про дійсніть, затьмарені периферійними натяками на сутність більше не цікавлять. Вода здатна відновити дзеркало, але не зробить цього, допоки сонце ще гріє.  І врешті решт ти вибираєш його, але ціною стане інше дзеркало. Муміфікація думок призведе тільки до концентрованого вибуху почуттів, направлених на муміфікацію думок і організовуючи останнім ідеальний цикл Мебіуса.

А сонце все ще гріє. І посмішки ще линуть. І, успішно розтерзаний цим замкненим колом, ти береш з останньої полички шафи своє серце і збираєш з нього пил, атоми якого міцно тримають в собі твій найжаданіший страх. Ти йдеш на вулицю і посміхаєшся оточуючим тебе людям, і, озираючись, ти розумієш, що немає ніякої шафи. І сонце вже гріє.

переглянуто 9064 разів 1474 користувачами

Автор побажав лишитись інкогніто

Коротка і неясна мить вірності очей. Мить свободи.
Тоді коли ми зазираємо в душу.
Сльози та соплі.

З кожним днем спостерігаєш як вона стає дедалі холоднішою. Розумієш, аналізуєш і нічого не робиш.
Дійсно як кактус. За вікном знову дощ. Коли ти думаєш про те, як воно колись було – завжди починається дощ. А може це ти згадуєш те солодке минуле тільки тоді, коли небо починає плакати.

від штучного джерела світла тепла не чекають…
від тепла світло втікає… бо має дійсно більшу швидкість
(с) amopys

І сусіди зверху. Здається що вони не стінку сверлять, а на болюче реально оперують тобі мізки. Твір ні про що. Твір про короткотривалий проміжок часу наповнений буквальністю.
Через відчинене вікно на підлогу зривається дощ. Дивишся на її фотографію на стінці над компом. Десь зсередини лавиною находять відчуття. Поспішно відвертаєшся і фокусуєш зір на атаках найсвіжішої стихії, попередньо знаючи що не допоможе.
На вигнутому часом радянському підвіконні вже зібралась калюжа сирості.
Ось вона прориває свої межі і починає зливатись на підлогу. Дивишся на це й думаєш про причинно-наслідковість. А ще про показові розстріли перед адміністрацією міста.
Закінчились сигарети. Тягнешся до м`ятних цукерок і думаєш що пора вже дійсно
кидати курити.
І достатньо гризти кактус.
Дощ зупинився. Тільки віддалено гримить щось. Напевно обіцяє повернутись, якшо будеш себе погано поводити. Або ( що гірше) не подарує тобі традиційну матрьошку на Новий Рік [хай тільки спробує].
Як по сигналу, сусіди перестали свердлити. Перекур?
Ще раз вивчаєш її фото на стіні. Підходиш, знімаєш і кладеш в ящик. Довго дивишся на місце де висіла світлина. Кріпиш на те місце постер з Че.
Виключаєш комп, вдягаєш водонепроникні кросівки і йдеш в свіжість.
Телефон:
- Ало
- Привіт. Впізнав?
- М-ммм… Повинен?
- Ну-уу, ми з тобою минулого літа в таборі відпочавли, пам`ятаєш? Так от, я ось в Київ приїхала, Не покажеш мені місто?
- Та без проблем, от тільки сигарет візьму. Так ти де зараз?..

переглянуто 14243 разів 1672 користувачами

Сиджу на лавці. До речі, гарній, приємній на дотик, чорно-білій лавці. Через хвилин п’ять підходить Льоха-космонавт з двома Оболоньками. Видає мені пиво, передчасно
- Де був так довго?
- Та черга. Ну блін же ж і понаприїжджало всяких… об’єктів.. [ робить злий вигляд обличчя, хоча насправді йому дуже навіть на них пофік ].

Я знову не помічаю, як ЛеґсійҐо [ Так сам себе частенько кличе ] відкриває свою пляшку. Власну я відкриваю, як завжди, персональною відкривачкою. Оригінал пра’?
- Так що ти хочеш?
- Зібрати вас всіх. Подивитись шо з того вийде.
- Нафік воно тобі впало?
- В двух словах – вроджена академ. Цікавість
- Бльо-ооо, чуваґ, було б більше толку якшо б ми на рєпу до мене завалили.

Діалог обривається з появою на вулиці афроамериканця, вдягненого так само, як Лоуренс Фішберн, коли грає детектива. Мужик тримає напрямок в керунку величезного рекламного дисплею, який, між іншим, був вимкнений. За хвилю дисплей оживає і на екрані з’являється дівчина в поштовій формі, до нас спиною, яка якраз розносить пошту по ящикам. Так само як і ожив, дисплей гасне. Дядько зупиняється. Дивиться на вимкнений рекламний дисплей, повертається на сорок п’ять і зникає в найближчому темному провулку, перед тим дивно погледівши на ліхтарі на дорозі, що вже встигли загорітись. Вулиця пустіє. Не люблю коли на вулиці нема руху.

- Це він? Схожий…
- Ога. Сам не чекав)

З того ж самого провулку, в якому зник детектив, виходить Сергій-куря. Несе з собою три пляшки Львівського.
- Ну от бачиш? Підтягуються….[ Зрадницьки посміхається]
- Слух, а може під Арку підемо?
- Не матюкайся

Лавка у мене класна. Її завжди обсідають Деталі. Це маленькі створіння, які міцно зв’язані між собою ниточками, на кожній з яких написано «логіка». Деталі на зріст дуже маленькі, тому часом людина може не звернути на них увагу. На вигляд вони схожі на маленькі п’ятикутні зірочки, що завжди в гарному гуморі [Зараз якраз підморгують]
З-за провулку [з сторони Макдональдсу] прямує дівчина. Ріст – 173см, темне волосся і темно-карі очі, які доволі успішно зачаровуються, якщо на них довго дивитись.
Я встаю, беру дівину за руку і представляю тим, хто залишився сидіти: «Знайомтесь – Дівчина на ім’я Кохання»

Дивлюсь на годинник – 23:58.
- Ну все, зараз почнеться.

Поза лавкою почав активно збиратись народ. Хтось – подивитись на щось новеньке, а хтось – просто відтягнутись, тягнучи за собою ящики пива. Публіка збирається доволі різношерста. Хто навіть приносить професійні відеокамери.

- А ти знаєш, шо космонавти насправді не літають в космос?
- Так, я чув про телепортацію.

00:00

Дуже швидко до лавки підлітає та, що шукає Щастя. [ Вибачте за запізнення]

Починається процесія. На вулиці з’являється натовп [ Напрям від центру (Макдональдс) до розвилки з рекламним ящиком] і починає повільно ворушити в кінець вулиці, при цьому тулячись друг до друга і жмурячись через спалахи фотокамер. І не дивно. За кілька хвилин ті звикають до цієї надмірної уваги і навіть починають роздавати автографи. Ще трохи і вони почувають себе вже повністю розкуто. Роман, Платон і Дімка фліртують з журналістками, Майка, та що Звенигородська розказує кореспонденту «1+1» про те, що «Ємець зовсім не поважає мій талант і спеціально відштовхує на другий план». Трохи далі, тримаючись за руки, йдуть Юля Перепілка (Ангел) і її хлопець Ярослав Вишенька [Вгадайте де зустрілись]. Попереду всих широко крокує Леонід Галушка[ В деяких місцях ще залишилась зелена фарба]. Десь в натовпі другорядних [ але не менш важливих ] героїв втратився, забиваючи буль, Геннадій «ghost» Сонечко. Процесію закриває ще одна пара, яка теж зустрілась при зйомках: Валентина Караєва та Володимир Довжин. Гарні актори. Талановиті. Хто сумнівається – може ще раз переглянути соціальну стрічку «Все».
Про себе ж занотовую, що багато хто не з’явився.

За пів години всі вже починають розходитись. Не знаю хто ти, дорогий друже, що поставив нам до лавки ящик пива, але велике тобі людське дякую за це.

- Гарно посиділи. Коли наступного разу виберемось?
- Навіть не знаю. Літо прийшло. Пора починати…

переглянуто 14441 разів 1705 користувачами

Здраствуй Мама, плохие новости
Герой погибнет в начале повести
И мне остануться его сомнения
Я напишу о нем стихотворение…
Zeмфира

LeZo: Щойно заточив пуху на +12! Віриш? хз як вийшло, Але…Йа Ктулху!! Тепер всіх розірву))
Banzaj: омг, чувак, подумай про сесію хоч, тебе ж нафік випруть.
LeZo: Ну ти й нудний, банзай. Ще вісім днів сесії, все встигну
LeZo: Ну, приємно залишатись, я в пвп.*CRAZY*
LeZo покидає канал
Banzaj: Ти б краще дівку собі знайшов…:(

Андрюха завжди був підірваний. Та ще й траву під настрій покурював. Голландську. Не знаю як, та він це нікому й не розказував, та траву ту він отримував не аби як, а в конвертах з дистрибутивами Ubuntu. Ну що вам сказати… це не наші бур’яни.
А тепер ще й L2. Хто зна що його більше розбирало – його успіхи в цій mmorpg чи власноруч написаний емулятор під коханий дистро. В двух словах – нема пацана.

Я мав іншу пасію. Я любив споглядати за першим світлом дня. Раніше з вином та сигаретою, зараз – з вином чи пакетом барбарисок. Звідси й прізвисько. Хоча, може ще й Дереш постарався. Ми з LeZo’м вчились на четвертому біохімічного. Такі ж по своєму відірвані від світу оточуючого і поглинені проблемами насущими. І не смішіть, сесія тут ні при чому.
Пішов на кухню зробити собі кави. За ніч дев’ять лаб мають бути готовими. І дарма що зараз тільки друга дня. Зайшов на кухню, поки грівся чайник, відмив улюблену філіжанку з написом « Так, Ющенко». Як завжди, три чайні кави і одна цукру. Залив окропом. Підійшов до вікна. По вулиці шикарно йшли фаланги всіляких мусорів і іншої сволоти. А, точно, сьогодні ж Буш приїжджає. За звичкою зробив ковток цієї липучої рідини. Ги, параноїдальний американський вилуп…
Пролунав постріл, звук розбитого скла, сильний удар в груди, секунда нерузімння, пекельний вогонь легень, падіння на підлогу, розбита чашка кафи, затемнення, куліси.

511 16
5 20 337
712 19
2000047 ©

Не піддавайтесь провокаціям
LeZo

Існує тільки те, що має сенс для нас. Все інноваційне породжує в нас страх, а отже, не має права на існування. Події, які не здійснюються – це те, що могло змінити наше життя. Утилізуються всі, хто мають силу вирватись із трясовиння сирої сірості. Урбанізуються всі, хто підкорюється відразу.
Десь там, в черговому вигаданому світі ми знайдемо спокій. Може навіть Утопію. Щастя ніколи не буде досягнуте реально, бо це не вигідно тими, хто керує натовпом, а отже нами. Ніхто ніколи не вирветься з цього замкнутого кругу, бо в країні сцикунів та інвалідів героїв немає. Останній герой вилетів в космос.
Політики обіграли всих. Двадцять років вони промивали нам мізки, що в решті решт таки мало успішний результат – ми стали сірими навіть на колір. Краіною, в якій живуть зомбі легше керувати.

Якшо ти будеш боротись – ти будеш придушений
Якщо ти не будеш боротись – ти будеш придушений
Як любив казати Банзай – «Велкам ту зе ріал ворлд, Ніо»

Зірки, що нас гріють. Затягнуті плівкою звичайності, ми так сумуємо за ними, коли небо затягують сумні темні хмари. Відчуття меланхолії. Таке приємне відчуття безвиході. Хочеш – можеш раз і назавжди втопитись в цій екзистенції відчаю.

Там де порожнеча є найвеличнішою красою, а помірні ритми серця зникають під неймовірним ревом тиші, там ми знайдемо себе.

переглянуто 10721 разів 1182 користувачами

1

Повільно, без опору, вулиці охопив вечір. Він сидів на недобудованій «дев’ятці» і дивився як люди внизу, наче маленькі комахи, лазили по скверам, сиділи на лавках чи бавились в кохання. Він не вірив в кохання. Жодної миті свого життя він не вірив в кохання.
Небо налилось червоними і синіми фарбами. Фарбами спокою і відчаю. Все навколо нагадувало шекспірівську драму. Знову кинула чергова дівчина, знову кинули чергові друзі.
Він сидів на плиті і ретельно вивчав тих «комах», що лазили внизу, не прагнучи нічого більше, ніж пачки баксів і новенького бентлі. Все поверталось на свої круги. Життя знову стало таким же сірим і однаковим. В такі миті він зрівнював себе з тою юрбою розбещених малолітніх тварюк, які ніколи не збагнуть сенсу життя. Але навіть в такі шалені депресивні дні він знав, що він вище. В такі дні він брав до рук балончик з фарбою і йшов розмальовувати стіни. Він був новим. Він знав, що всі принципи і наставляння, що батьки з таким жаром впарювали своїм дітям давно не діють. Особливо на вулицях. Там було окреме життя, яке проходить кожен. Знову і знову.
Бо такий принцип всього.

Третя літра пива тепер вже повністю приєдналась до попередніх. Плита ніжно гріла його спину, на якій він розвалився, шукаючи притулку в цих мовчазних стінах. Третя літра була перебором – це він зрозумів, коли мислити про щось одне, не закриваючи його плівкою небуття не видавалось можливим. Та це не виглядало якоюсь незручністю. Він так і хотів. Сьогодні він хотів провалитись в нікуди. Але так, тільки частково. Щоб це торкнулось тільки його підсвідомості. Сьогодні її черга відпочивати.
- Привіт! – її голос був дзвінкий і трошки прокурений.

2

Він не чув як вона підійшла. Не хотілось відкривати очі. Чому вона прийшла? Ще одна постать, яка зараз почне глузувати на тему: «Ти какой-та нє такой»?
- Шо ти хочеш? – його голос явно не був дружелюбним.
- Просто хотіла з тобою посидіти. Можна? – і звідки в неї такий прокурений голос? Очі відкривати не хотілось.
- Ну посиди. Тільки спробуй сидіти тихо. Без зайвого шуму.
- Чого ти так? – раптом дівчина почала кашляти, наче намагалась викинути щось з себе.
З рештою він відкрив очі. Так, просто з цікавості. Це було дівча років шістнадцяти, в темному платті і білих кросівках. Її волосся було каштанового кольору, очі – темно-сині. Вона страшно кашляла, схватившись за груди і випльовуючи якийсь чорний слиз з кров’ю. «Ясно. Рак. І чому до мене завжди тягнуться такі особини?». За кілька хвилин кашель пройшов.
- Вибач. – голос вже не був дзвінкий, він став просто хриплий.
- І давно це в тебе?
- Два з половиною роки.
- Не лічиться?
Дівчина похитала головою, від цього пасми волосся впали їй на щоки. Він дістав сигарету і закурив. Вечір. Все так цікаво. Всі ці події, вони так швидко розвернулись, що, здається, він відчув присмак фальшу. Наче все це – тільки сон. Сон обкуреного в ніщо тінейджера.
- А… можна мені сигаретку?

3

Та будь-ласка. Він кинув їй пачку і почав дивитись, як вона буде курити. Він ніколи не відмовляв, коли в нього просили цигарки. В будь-якому випадку. Дівчина взяла цигарку, підкурила, затягнулась. Нічого особливого, руки не трусились, зусиль на обличчі не було. Значить вона палить. Все, як завжди, стає цікавішим.
- Як тебе звати? – він сказав ці слова, наче здавався.
- Мене?…хм… хай буде Ангел. – її лице торкнула легка, ледь помітна посмішка.
- Хм.. Та хай буде. А навіщо ти куриш?
- Напевно, щоб скоріше померти. Я вже й так приречена, і жити на кілька місяців довше не маю бажання. На скільки я зрозуміла, то моя роль у житті людей не має великого значення. Я їм не потрібна. Так, як і вони мені.
- Цікаво. Тоді як з такою політикою ти ще досі живеш? Чому не наклала руки? Що тебе тримає?
- Ну, напевно мама моя і бабуська. Ні. Брешу. Насправді. Живу я ради тебе.
Мовчання. Дотепно, він чекав саме такого повороту. Як тільки відчув її, він вже знав, що ця дівчина зовсім не просто так прийшла сюди.
- І довго? – його голос з моменту початку розмови ще ніразу не змінився
- Два роки. – але вона цьому не дивувалась.
- Розкажи про себе. – поволі він почав згадувати випадкові зустрічі з нею.

4

- Народилась я двадцять сьомого серпня тисяча дев’ятсот восьмидесятого року. Батько працював на азбестовому виробництві на Переяславському заводі, мати була лікарем-педіатром. Зимою, в чотирнадцять я захворіла. Мене лікували найкращими засобами. Все не допомагало. Пам’ятаєш, тоді була дуже холодна зима? Ми тоді переобладнали нашу газову плиту в таку собі мініатюрну ватру. Там і грілись і їсти варили. Пам’ятаю як в тому вогнищі згорів Кобзар і остання Біблія. Десь тоді я отримала переохолодження. Через декілька місяців в мене з’вились сині плями на шиї. Тоді мене віддали на обстеження. Виявили рак легені. Потім батьки продали квартиру і ми приїхали сюди, до бабуськи. Гроші за квартиру пішли на лікування. Але не допомогло. Потім я випадково зустріла тебе. Ти вразив мене своєю неоднорідністю відносно всієї цієї сірої юрби. Я почала спостерігати за тобою, почала пізнавати тебе. Ти став моїм хобі. Але підійти і познайомитись я так і не наважилась.
«Як ти думаєш, може б це змінило твою долю? Якби вона підійшла? Чи ні? Ти б
відіслав би її і забув би про неї на наступний день. Хтозна… Історію не зміниш».
- А хочеш, я ще й про тебе розповім? – в її голос повернулась радість.
- Ну давай. – він відчув, що його голос почав змінюватись. З’явились нотки цікавості. Він знав, що це запалювало її. Статистика.
- Ти, Підвербний Костянтин Юрійович, народився в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому році від Різдва Христова. Твої батьки живуть в сусідньому місті. В тебе тут своя квартира. Час від часу працюєш, щоб заробити на проживання. Ти не з тих, що так просто здається. Ти просто не з них – вона показала рукою в напрямку вулиць – і це я в тобі люблю найбільше. Ну ще щось сьогодні трапилось, бо зазвичай, коли тут сидиш береш тільки два літри пива.
- Сьогодні я вбив людину. – це було схоже на голос диктора, який розказував про погоду по радіо «Ера»
- Кого? – вона навіть не напряглась. Наче він так і повинен був сказати.
- Касяка.
- Тепер тебе за це вб’ють.
Він це теж знав.

5

Він ще раз прокрутив в голові як то все трапилось.
Він йшов по стежці, нікого не чіпаючи, просто насолоджувався свіжим повітрям і грою променів сонця. Десь за кілометрів п’ять чутно було я летів якийсь старий мотоцикл і хтось багато матюкався. «Гопи. Так, Костиль, після вчорашнього чіпати тебе вони не будуть». Гул мотоцикла помітно приблизився. «Ей, лашара, анука стаять». « Все, зараз буде жорстко». Костя намацав в кишені свою заточку. Гопи з’їхали з дороги і стали на стежці. У них був МТ з коляскою. Виполіруваний, той світився на сонці і сліпив очі. Костік став. З мотоциклу вилізло три гопа. Касяк, Мара і ще якесь чмо, якого Костя бачив дуже рідко.
- Слиш ти, січяс ми будем тєбя бить
- Пацани, шо таке?
- Ти к каму вчєра на діскатєкє лєз, а?
- Так, пацани, вільні. Я на ваші булки-пляски ніколи не ходив і навряд чи ви мене там побачите.
- Чьо сказав? Та я тя ща… – На Костіка замахнувся Мара, але удар був відбитий і той отримав в пах. Зігнувшись, Мара почав дико скавучати і матюкатись. На очах виступили сльози.
- Ах ти сука!
Десь в надрах коляски Касяк дістав пістолет. Він направив його на Костіка, але після появи пістоля, на стрьом випав не тільки Костя, але і оте мале чмо теж. Касяк почав цілитись. Костік намагався знайти укриття. До мотоциклу було метрів п’ять. За хвилю пролунав вистріл. Маленьке чмо рухнуло на хвою. Касяк і Костік на мить завмерли, намагаючись зрозуміти що ж сталось. Виявилось що випавши на стрьом маленьке прищаве чмо почало бігати, щосекунди міняючи свій напрямок. Він підліз під кулю. Очі Касяка налились кров’ю він направив на Костю пістолет, клацнув курок, але вистрілу не було. В механізмі щось заїло. Касяк почав шалено трясти пістолета і намивати на курок, але він не працював. Скориставшись моментом, Костя підлетів до гопніка, витягнув заточку і з розмаху всадив її по ручку Касяку в серце.
Подивившись навколо, він пішов. Люди, які це бачили не сказали ні слова. Точно так, як нічого не зробили.

«Так… десь так воно все й було».

6

Коли він вийшов з себе, вона курила наступну сигарету. Якщо придивитись, то можна було побачити, як небо змінює колір. Радість фарб почав замінювати темно-синій, а потім і темний. Він сидів і дивився на неї, на її волосся, плаття… Вона сиділа на сусідній поваленій плиті, курила, і дивилась на вогні сусіднього міста. Вона намагалась зрозуміти їхню штучну красу, яка так доповнювала нічне небо.
За мить почався ще один приступ. Тепер серйозніше. Вона кашляла, випльовуючи частки своєї плоті. На це було страшно дивитись. Здавалось, повітря навколо неї наповнювалось болем. Коли приступ закінчився, вона, безсила, сіла на підлогу, лягаючи спиною, на плиту, яку ще не встигли повалити. Він підійшов і сів біля неї. По симптомах, які вона сказало він зробив висновок, що у неї дрібноклітинний рак легені. Таке в нашій країні не лікується.
Згодом вона прийшла до тями. Побачивши, що він сидить поруч, вона дала себе обійняти. Вони сиділи і мовчки дивились на вогні міста Світловодськ. Їм було добре. Насправді. Напевно вперше в житті. Він розумів, що в такі моменті слова потрібні найменше. Все замінювало відчуття спокою. Спокою і щастя. « Ангеле, де ти була?»
Хтозна скільки часу вони так сиділи. Почало світати. Перші промені нового сонця потихеньку підкорювали небо. В якийсь момент він зрозумів, що вона стала холодною. Він подивився їй в очі. Ті були скляними. На тих очах відчуття більше не читались. Не розуміючи навіщо, він закрив їй очі і обійняв ще сильніше. Може просто так треба було.
Сонце вже почало підійматись. А він так і сидів, обіймаючи холодне тіло. Він сидів і розповідав їй про своє життя, про те, як було б добре, коли б вона насмілилась сказати про свої почуття хоча б трохи раніше. Він розказував це їй на вушко. Тихо-тихо, щоб ніхто більше не чув.
Хвилин за п’ятнадцять знизу почувся гамір. Голосів так десять. «Гопи. І де їх носило цілу ніч?». Він підійнявся, ніжно положивши тіло дівчини на підлогу. Сам почав залазити на найвищий блок на поверсі. Знизу наближались голоси гопів, які матюкались і клялись вбивати когось по сто разів на день. Він заліз на блок і випростався. Внизу вже ожили «комахи». Вистачило тільки одного зусилля. Він відштовхнувся від блоку.

Нарешті я його відчув. Кохання. Я так довго брехав собі, що його нема. Воно є.
Я люблю тебе, Ангел.

Олександр Ємець

переглянуто 6171 разів 962 користувачами

Це вже соціум. Загалом тема про компи і дівчат). Трохи роздумів по темі. Доречі писалось під залупований  сонг Графіта з Тартаком “На даху”. Тільки ж тсс…..

Якщо хочеш змінити світ – почни з себе
Believe

І

За вікном йшов дощ, настрій був ніякий. Хотілось слухати ритм дощу й курити. Всі проблеми дощ сховав за стіною води, сховав ворогів та друзів, добро і зло, правду та фейк… так, саме фейк. В нашому модерновому житті пріорітети, яким понад сорок років тепер просто стерті, знищені за непотрібністю.
Дим сигарети граціозно, виписуючи складні піруети і малюючи собою небачені фігури підіймався до стелі. В колонках тихенько грав «Океан Ельзи». Такий собі фон для основного сонгу – «Raining. Live». Цікаво, скільки ще зараз людей отак сидить і слухає цей лівсонг? Напевно, саме такі моменти звуться щастям…

Ранок був холодним і недружелюбним, як і все довкола. Лежачи в ліжку я дивився на шпалери, які, відставши, загрожували в недалекому майбутньому банально впасти. Просто від старості. Взагалі ця однокімнатна домовина, яку я орендував у бабулі, ім’я якій Просковья Владимирна, вже давно просилась зробити їй(квартирі) хоч якийсь ремонтик.
У вітальні було непогане/тріснуте дзеркало, де можна було вдосталь нагледітись на себе коханого. Я повільно приплив до нього і, переді мною з’явився синьоокий хлопична з темним волоссям, кучері якого стирчали в найрізніші боки. Була в мене, як звідси видно, струнка фігура і біла футболка з написом «МосК», з накачаних м’язів мав тільки подушечки пальців. Виднілись мішки під очима та блідо-синій загар від компу, який стояв у спальні, на подертому дубовому столі. Над столом висів плакат формату А2. Називався він «Truth is out there». Був власноруч змальований з скріншоту серіалу «X-files.». Давно це було. Але плакат цей зберігаю. Я ж бо в нього душу вклав.
День повільно перетікав в аналогічний, тільки з різницею в даті. Диплом повільно, але впевнено набирав розумних сторінок та графіків. Відволікаючись тільки на такі другорядні, хоча й дуже гнучкі по собі потрібності, як «поїсти» та «поспати», я просижував всього себе за компом.

ІІ

Вона взяла мене за руку і повела в під’їзд. Ми зайшли. Я зупинив її. «Ми куди?». «Ще трохи. Давай, не нервуй».
Ми злітали по сходах, руйнуючи останні плівки сну. Я – в передчутті чогось цікаво-нового, а вона…. здається теж. В очах її горів вогонь.
Дев’ятий поверх. Люк на дах виявився відкритим. Вона: « Ліземо наверх». Повітря електризувалось. Я відчував її збудження. «Ти перша». :).
Міждаховий проліт, як водиться, був закиданий сміттям найрізнішого типу: від пластикових пляшок з-під пива, до блоків старезних лампових телевізорів. Ми піднялись на дах.
Вона вибігла до середини, відкинула руки в різні боки і беззвучно щось прокричала. В проміннях вранішнього сонця вона була прекрасною. Вона так само беззвучно кружляла, споглядаючи на вранішнє небо. В повітрі чувся тільки звук тертя її кросівок по даховій смолі. Ті миті захоплення, здається, тривали вічність. Її каштанове волосся розвивалось в повітрі, подібно до легкого морського бризу. Та посмішка радості і щастя…. В її очах дійсно можна було втонути…
Я підійшов до краю даху і подивився вниз. Ніхто ще не прокинувся. Вулиці сумували від самотності, чекаючи на своїх сонних рятувальників. Небо розділилось на два фронти: з однієї сторони підіймалось сонце, вже атакуючи одиноке сяйво Венери, а з іншої наступали безмежними ланками сірі хмари. Вона підійшла, тримаючи в руках по пляшці слабоалкоголки. Пасмо волосся спало їй на лице, це робило її ще більш привабливою.
В цю мить я зловив якісний флешбек. Наче це все вже було. Я стояв саме тут, вона була поруч. Ми дивились на горизонт і тихенько про щось розмовляли, боячись прокинути своїм голосом загальну масу. Боячись принести цим повсякденність, знищити ці хвилини спокою.
Ми сиділи на краю даху й дивились кудись на далекі промислові об’єкти, які навідміну від всих інших, випускали в повітря отруйних темних зміїв через ті довгі цегляні хайтек труби. Я думав про відчуття Deja Vu, посилюючи розумовий процес порціями пива. Виходячи звідти на причинно-наслідковий хід подій, а звідти далі, на існування Віри, на її безсмертність, а потім ще далі.
Сонце почало пригрівати. Я обірвав свої домисли і перевів погляд на неї. Вона так само вивчала горизонт і активно про щось мізкувала.

Я завалив додому переповнений енергією. В той час коли вулиці почали потопати в щоденному маразмі, я дивився на те все з восьмого поверху жуючи цигарку, намагаючись вирішити важливе питання. « Ні. Не хочу». Цигарка знову долучилась до своєї аудиторії в пачці.
На компі стартувало автоматичне очищення застарілих даних. А це свідчить про дві речі: сьогодні субота; і зараз восьма година ранку.

ІІІ

Найгірше буває, коли розумієш. що життя не компілиться. Коли розумієш, що деякі компоненти просто випадають, і знайти їх не так вже й легко. Та й не потрібно. “Все що не робиться, робиться на краще”.
Найгірше буває, коли розумієш, що надії немає, бо змінив її на холодний розрахунок, підіймаючись по сходинкам слави.
Найгірше буває, коли розумієш, що живеш даремно.

Все не так

IV

Ти бачиш в мені Людину? А кого ти бачиш в собі?
З кожним днем ми занурюємось дедалі глибше в болото банальності й деградації. Комп’ютер вже давно замінив нам цікаву книжку й свіже повітря. “А навіщо нам, власне кажучи, те повітря й та книжка?”. На це питання кожен формулює собі відповідь власноруч. Так це і є цивілізація/еволюція?
Кул, коли ти мислиш двійковим кодом, розкладаючи кожне речення на одинички та нолики. Кул, коли тебе признають кращим ґеймером у всій області.
Хто ти?
Може за це наші діди й прадіди віддавали своє життя на Визвольних Війнах? За нас, блідосиніх фанатиків віртуалу, які місяцями не бачать сонця?

V(а)

За вікном йшов дощ. Ми стояли на балконі й насичувались свіжістю природи. Подих спокою відмінно доповнював панораму абсолюту. Дим сигарети тонув в новаційному оновленні всього. Вона стояла поруч, притулившись до мене. Я знайшов своє щастя і не думаю його покидати.
Там, в кімнаті, гудить комп, інсталюючи новий дистр. Про мене рідко тепер згадують в віртуалі, я більше не підкорюю те альтернативне життя. Я змінився.
Ми й досі часто буваємо на даху того будинку. Досі дивуємося прекрасності всього, що нас оточує.
Я зробив свій вибір. Я змінив світ.

V(б)

Я йшов по сходах, знову і знову втрачаючи надію. Я знову й знову підіймався на дах того будинку. Я так хотів знайти її тут, так хотів вибачитись, так хотів почати зпочатку…
Після того як ми познайомились минуло чотири місяці. Я не надав достатнього значення тому, що сталось з моїм життям. Просто сидів вдома, підіймаючи свій ресурс гігантськими кроками в рейтингу. Ми бачились з нею час від часу в мегамаркеті біля будинку. Я не розумів погляду її очей.
Місяць назад вона поїхала з міста. Я плекаю надію, що вона повернеться.
На дахівці сусідньої дев’ятиповерхівки з’явилась моя тінь. Я дивився на Венеру, яка вже починала зникати. На очах з’явились сльози. Це тільки моя провина. Тоді я зробив свій вибір.

Все
тільки
починається

Олександр Ємець

переглянуто 4624 разів 863 користувачами

Кожен завжди живе
на один раз більше

Я притулився до стіни і плавно по ній з’їхав. Груди пекли. Видно він таки глибоко мені всадив свої кігті. Підійшла та дівчина. Як її, Майка? Чи як там…. Не важливо. Сльози текли по її щокам. Вся косметика текла разом з ними. Вона підійшла, обперлась об стінку і так само з’їхала. Вона сиділа поруч і плакала. І здригалась. Що буде далі? Як це все закінчиться? Я повернусь назад?….
Кімната налилась відчуттям поразки. Вона танула в поразці. Кімната ненавиділа себе. Я це відчував. Дівчина трохи заспокоїлась. Тепер було чутно тільки рідкі схлипування. Я обійняв її. Вона була холодною. Як і все в цій кімнаті. Цікаво, а ще є хоч щось поза цією кімнатою? Все було так швидко. І так чесно.
Десь, на дворі, пішов дощ. Десь далеко. Запахло озоном. Чи це так пахне свіжість?
Метрів за п’ять лежала Марія. Я не міг на неї дивитись. Тільки не вона. Чому це трапилось? Чому це трапилось зі мною?
Трохи далі, в іншому кінці кімнати на дзеркалі, чи ,радше, в дзеркалі звисав Роман. Десь там, під тим розбитим вікном, валявся ще один. Здається, Платон. З вікна віяло дощем. Дощ залітав в кімнату, намагаючись чи то очистити її, чи добити. Вона була живою – ця кімната. Або мені це просто здавалось. Здавалось, що все навколо було живим. І помирало. Ще декілька хвилин назад я намагався грати в детектива. Тепер хочеться просто відключити свідомість. Може мені теж так кинутись через вікно?
Ні. Не треба. Пора вибиратись з цього жаху. Я піднявся, тягнучи за собою ту дівчину. В неї, був шок, тому ходити без допомоги ззовні було дуже проблематично. Прийшлось її підтримувати. Ми вийшли з номеру і почали спускатись в хол. Там нікого не було. Не було й звуків. Тільки дощ, який вже нестримно змивав все те, що було добре. Я допоміг сісти Майці на один з стільців біля парадних дверей, а сам відчинив їх.
На дворі лило з неба чимось схожим на дощ. Цей дощ був позбавлений смаку і дотику. Був тільки шум. А ще був голос. Цей голос належав комусь похилому. Голос щось казав про якусь платформу, людей, гроші і ще щось. Мені було погано чути через шум дощу. Голос щез. Він втопився в грандіозному гамі дощу. Дощу, який не мав дотику і смаку.
Все поплило. Так швидко і так смертельно. Дощ тепер був єдиним, що можна було осягнути в тих барвах, що почали штурмувати мене. Я глянув на Майку, в її очах не читалось нічого крім жаху. Істинного.
Це було схоже на народження світу. Чи його смерть. Яскраві відтінки усіх кольорів хвиля за хвилею штурмували мій мозок. Шум скінчився. Звуків не було. Я впевнений, що ніхто крім мене не бачив таких барв. Самі кольори несли в собі життя. Вони несли в собі свій світ.
Я думав, що осліпну. Я бачив сенс життя. Аналогів цьому нема. Я поринув туди з головою. Напевно я бачив народження нового світу, нового життя. Але… все погасло. За мить. Більше нема. Нічого. Може я помер? Може я не жив?…

***

Ніч була безмісячною. Місто накрив густий і байдужий до всього туман. Він сидів на стільці в повністю пустій кімнаті. В руці довірливо влаштувався Магнум. За цей тиждень він дізнався набагато більше ніж за все своє життя. Все було настільки поруч, що йому навіть в голову не приходило там шукати.
Руки тряслись. Револьвер вже довго чекав своєї участі. І як він міг так ошукатись? Він знав, все що зараз буде робити вже не раз робив. Пізнати й померти. Від перенапруги його вивернуло на блискуче чисту підлогу.
Світало. Він повільно підняв револьвер до скроні. В ту ніч в маленькому містечку Надія пролунав гулкий, надовго запам’ятований постріл.
…Багряна калюжа повільно розповзалась, все дедалі більше обхоплюючи холодне тіло. Тіло того, хто знав правду…

Кількома хвилинами раніше…
Ні, ні, все не так. Це не може бути так, бо ти не є ним. То просто…. не знаю…. Але ти, то не він. В тебе є життя, доля і , в решті решт, голова на плечах. Яка суть того, що ти зараз зробиш?
Я не можу опиратись. Цей весь бруд, що звалився на мене в вигляді кришталевої правди знищив залишки глузду. Я знаю вихід.
Ти бачиш тільки верх айсберга. Повір. Ми зможемо це подолати. Нас багато. Я вже знаю, шо буде, якщо ми не станемо єдиним цілим. Всі ми.
Гєна, твій план провальний, хто б ти не був. Я не розумію хто ти, не розумію, як опинився в мене в голові і чого від мене хочеш. До того ж ти з’явився не набагато пізніше цієї історії мене в мені.
Та зрозумій, всіх нас використовують для єдиної цілі. І якщо все успішно, то скоро світ зміниться. І ти знаєш, в яку сторону.
Послухай ти, такі як я, не мають жити, бо і так вже багато суттєво-нестабільного було влаштовано – він витягнув з-під куртки пістолет і зарядив. Штукенція спокусливо клацнула – Коли я дивлюсь в дзеркало, я бачу тільки образ поважної в місті людини, ляльку, якою керують заради успіху і процвітання певної верстви населення.
Такі як ти повинні жити лише тому, що знають, ким вони є насправді. Тут, у нас, зовсім інші приорітети, і те, що ти пізнав перекинуло тебе відразу на декілька сходинок. Стартування цих платформ викликало дуже велику нестабільність у нас. Як кажуть – «Останній ворог людини – вона сама». Якщо не буде нічого зроблено, то не залишиться від вас там так само нічого, як і від нас тут. Все стало настільки серйозним, що нам тут не до іграшок. Думаєш, з тобою оце так хтось говорив би по півтори години? А знаєш, який це колосальний викид псіонічної енергії?
Тоді повернемось наперед. Хто ти?
Зараз для тебе це складно. Мене сміливо можна називати нічим.
Чого ти від мене хочеш?
Віри
Навіщо?
Жити хочу і помсти. Для тебе це означає – спасіння людства.
Навіщо мені їх спасати? Вони нічим не краще мене.
….. Значить на цьому й покінчимо. Знай, не навчившись вірити, ніколи не помреш. Тепер можеш бути вільним. Стріляй. Боягуз.

Він виходить через вибиті двері, переступаючи повз тіло молодого парубка, який щойно намагався його вбити.

Це твоїх рук справа?
Майже. Наш зв’язок був зафіксований. Тут недалеко є потужна база детекції і одна з платформ по сумісництву.
Але якщо вони знають про вас, то чому запускають платформи?
Про нас вони знають ще менше ніж ти. Ну то як?
Я в справі.
Добре. О шостій з залізничного вокзалу стартує потяг до Харкова. Вийдеш потім на наступній зупинці.

Все написане вище є продовженням того що було написано раніше
Елементи всієї сторі присутні в кожному оповіданні
За хронологією це – останні події
Дата виходу: 15.03.08
Озирніться довкола
Щасти

Олександр Ємець

переглянуто 4315 разів 795 користувачами

1

Привіт, друже, на рахунок мутантів можеш не хвилюватись – я їх певний час стримуватиму, а піздєц – це такий матюк, аналог якому – « безвихідне становище», чи просто дупа, кришка і так далі. Але вернімося до справи. Перше, що я повинен зробити, так це поздоровити тебе і всю твою команду. Поздоровляю, народ, ви в моєму СВІТІ! Насолоджуйтесь. Вмощуйся зручніше Маклейн, бо моя історія буде довгою і нудною. А за мутів не хвилюйся – через двадцять три хвилин вони дійдуть сюди, потім Джей зніме першого мутанта, спрацює охоронна система, вилізуть турельки, роботи різні… Ну ти зрозумів, сидіти будемо тут довгенько, і не хвилюйся, з Женькою твоєю нічого не трапится. Ну, гадаю все роз’яснив, все розказав. Отже я починаю…
***
Анформ – це місцина, куди гопінки ніколи в житті не зайдуть. Бо це наше місце, місце неформалів.
Анформ являє собою покинутий завод по переробленню активного водню, який закрили сімнадцять років тому, в день мого народження. Рівно сімнадцять років назад, отже сьогодні ми всією неформальною тусою святкуємо мій день народження.
За сімнадцять років анформ був екстра-змінений, з’явились граффіті, місця паління ганжубасу, зони екстрему та відпочинку… Ми побудували місто в місті. Як то кажуть «оцими чорними руками…». Ми збудували свою мрію і тепер насолоджуємось плодами праці. Окрім цього ми всі тут стали однією великою сім’єю, тому сьогодні подвійне свято: день народження нашого дому і мій день.

Йшла друга половина Великого Дня. Добре перед тим дунувши ми пішли на каруселі, які, напевно слугували прототипом атракціону «Сюрприз». Кайф від катання був не в великих порціях адреналіну(хоча від цього теж), а в тому, що ніколи не знаєш, чи пощастить тобі вийти за межі атракціону не оббльованим. Це як лотерея. «Увага, завдяки нашій лотереї в країні вже на тридцять оббльованих стало більше…».
Покатались, блін. Коли накурений, воно не вставляє. Точніше не так вставляє як треба. Ти просто провалюєшся в країну Гаджубасію і єдиний шлях звідти вилізти – отримати ляпасів двадцять.
Після того як мене повернули до тями, ми поплелись до Гошика, нашого квітника, кращого знавця трави в області не було точно. Поки спускались по драбині вниз я мимоходом рахував зелених і фіолетових велоцерапторів, що так тихенько пригніздилися он-на-онтому стовпі. Фіолетових було більше. «Що це за трава така? В нас такої нема, а якщо є, то видається тільки Гошиком прямо в руки.». Якась неправильна думка. Що я від себе хотів? Щось хотів… точно хотів…Точно хотів, чи це галюни вже?…
Єдине що я міг тоді розуміти, що накрило мене по-чорному. Через якийсь певний час(точно не знаю – він був дуже швидкий як на дуже повільного і дуже повільний як на дуже швидкого), так от через якийсь певний час ми вже стояли на землі, яка чомусь зрадницьки колихалась, чи то намагалась мене приспати, чи просто з ніг звалити. На скільки я міг оцінити ситуацію, то на дворі зібралась майже вся туса, повністю накурена і мало розуміюча всю серйозність такого поголовного накуру. «Серйозність… гг….» тут мене самого зірвало і я почав реготати як скажений. Відпустило через півтори години. Витер очі, запам’ятав, що всі теж потихеньку відходять і безсилий відключився.

Спекотно… пече-пече-пече… Прокинувся. Я лежав на матрасі в сарайчику біля бочки з вогнем. На вулиці була ніч. Потихеньку віддупляюсь. На вулиці якийсь шухер… всі кудись за кимсь бігають, щось кричать… Віддупляюсь. Бля, це ж підстава! Федя, головний гоп тільки що промчав повз мене, тримаючи в лівиці битку а в правій коктейль Молотова. Віддуплився. Ривком встаю з матрасу, через що починає водити. Раптом в сарайчик вбігає якийсь гоп: « Це ти цей славнозвісний щасливчик?». Він замахується і довбасить сталевою биткою мені в скроню.
Пам’ятаю як відкинуло. Як впав і з голови потекла юшка. Пам’ятаю як темрява приємно мене загорнула і поклала біля себе.

2

Не знаю коли все почалось, але мене втягнули сюди чотири місяці тому. Коли було зруйноване наше місто. Анформ. Коли я перший раз відчув обійми кістлявої. Тоді мене затягли до системи. Розумієш, є люди які створюють нову форму зброї масового знищення, а те, що ви зараз творите: бігаєте, воюєте один з іншим, це все лажа. Ні, не так, ЛАЖА. Ви всі кінцевий продукт. А реліз всієї цієї гидоти відбувся тиждень назад. І не треба мені розказувати, наче живеш ти тут з дитинства, і пам’ять у тебе ніяким чином не зґвалтована. А, до речі, Маклейн, якщо ти дійсно мене чуєш, то знай, сам я вже мертвий.

***

Некультурно болить вся ліва частина голови. Сушить. Я знову був в Ганджубасії? Коли я встиг хапнути?
Відкрив очі. Відразу ж вдарило болюче білим світлом. Де я? Відразу згадав як в таких випадках казав Гошик: «якщо, коли прокидаєшся питаєш себе « Де я?» то ти або в лікарні, або на якійсь хаті хто-зна-з-ким, і з страшним бодуном». Гошик… Згадки про минулу ніч полонили мене. Це було минулої ночі, чи коли, скільки я тут валяюсь? Спробував щось сказати. Язик не рухається. Піздєц. Рідні мої хоч знають, що я тут? Чи вони як забили на мене болт, так і не відкручують? Я онімів. ОНІМІВ. Бля-аа! Ну, і що мені тепер робити? Пр-ррр. Води хочу. Гей, медсестричко, може дасиш мені водиці напитись?
Медсестра уважно подивилась на мене, потім спитала у лікаря: «Може йому води?», на що лікар відповів: «Так-так, звісно, йому зараз треба багато рідини… », потім якось завтикав, подивився на мене і додав: « Особливо зараз… дайте йому води! Чого стоїте?!»
Мені піднесли стаканчик з водою, відкрили мені рота і почали заливати через трубочку. Звідси висновок, що не тільки язик, вся щелепа в мене не працює. Як я ще не задавився своїм язиком? Прив’язали, сволочі, якимсь ізвращьонним методом мій язик напевно… головне щоб зовсім не ампутували.
Спробував закрити очі і трохи відпочити. Десь на цьому місці я всцявся вперше за тринадцять років мого свідомого життя. ОЧІ НЕ ЗАКРИВАЛИСЬ. Ну всьо з таким букетом і помирати не страшно. Ей, доктор, чуєш, у вас десь є тут кабінка для суїциду? Є? можна мене туди на сеанс звозити, ну будь-ласочка…
Зрозумів, що все не так страшно. Очі не закриваються, бо вони й не відкривались. Я просто дивлюсь крізь повіки. Ні, трохи не так: я бачу все навкруги не очима. А ще відкрив у собі задатки гіпнотизера і телепата.
Ну, і що мені тепер робити? Може ти, боже, підкажеш? А-аа, тебе все одно немає, так, що можеш помовчати.

3

Продовжимо… Будуючи цей світ я хотів сховатись від Нього. А вийшло так, що я збудував це все Для Нього. Хоч я не до кінця впевнений що я це не Він. Нє, Маклейн в мене не бєлка. Зараз ти в цьому переконаєшся. Подивись в отій груді сміття, де ти знайшов касету. Уважніше. Знайшов? Молодєц. І рота закрий, не культурно. Це твоя сімейна фотка. Зараз в тебе повинно бути якесь невизначене відчуття чогось до болі знайомого і не правильного. Я вгадав?

***

Пройшло чотири дні. Цікаво, моїм старим вже повідомили, що я в передсмертному стані? Хоча це вже й не так важливо. Розвиваю в собі нові здібності. Медсестри розуміють мене з напів-думки. Гг.
Лежу. Відпочиваю. Всим вдоволений, постіль щойно змінили. Прийшла медсестра: «Гєна, до тебе гості.» Які гості? Невже прєдки? Ввійшли двоє людей в чорних депутатських костюмах. Показали якогось папера медсестрі і та без зайвого слова залишила кімнату. Ці людоньки підійшли до мене, не реагуючи на мої телепатські матюки вкололи мені щось в плече. Витягли шприц, кинули його в бачок для сміття, розвернулися та пішли.
Бу-га-га. Привіт, наркоманчику, як життя?

- Ти хто? Пшол вон від мене.
- Як ти збираєшся відділити себе від себе?
- Що зробити? Пшол вон з моєї голови!
- Ги. Нікуда я нє пайду.
- Та невже?
- Ага

Спробував викинути з себе чийсь по-хижому веселий голос. Він мені опирається. Знову і знову. Тепер він перейшов в контр-наступ. Він забрав усі мої новоявлені можливості.
- Ну як, Принц ганжубаський, не виходить, чи що?
- Іди в дупло. Відстань від мене.
- Я розумію бачити себе без прикрас доволі шокуюче. Просто повір, що насправді ти – це я.
- Як ти можеш бути мною, якщо я вже є?
- Слухай, не їби мені мізки. Ти – маленька нещасна потвора. Так що сховайся десь і починай працювати. До речі, ти не проти, якщо я проб’ю парочку сестричок? Вони тут такі симпатюльки…

4

Так, не розпускай соплі. Плівка скоро закінчиться. Потім будеш сльозу пускати. Як сказав один мій дуже знайомий – «ти, наркоманчику, просто лялька в моїх грабах». Так що запхни всі свої емоції в кулак, а кулак – в дупу. Боляче, зате тепер твої соплі надійно захищені.

***

Сходжу з розуму. Він запхав мене в найсмердючіший куток мого мозку. І залишив превілегію дивитись як він, орудуючи моїм нерухомим тілом, зваблював медсестер і ті з ним займались коханням. Спробуйте поставити себе на моє місце. Солодко?
Почав будувати дім. Думаю в ньому зможу сховатись від отого злого «я». Акуратно, цеглинка, за цеглинкою споруджую свій притулок. Дивно, але він не втручається, лише трахає десь там в реалі дівчат. Але це добре. Хай творить що хоче, в мене ж бо є свої стіни, своя фортеця, де я завжди зможу дати відсіч… Напевно.
Все, закінчив. Дуже чудовно. Цікаво, кожна людина зможе збудувати в своїй голові такий перфектний дім, чи тільки та, в якої посунувся шифер?
- Привіт, мале посміховисько.
- Як ти зміг? Я ж…
- Ти ж… збудував ахєрєтітєльний котедж і тепер ти типу в домікє?
- М-мм. Типу так. Так що вали звідси нахєр.
- Ви, люди, всі такі, чи через одного? Ти навіть не поцікавився…а, хоча ні, таки поцікавився! Так от, знай, що знайшов я тебе тільки тому, що ти знаходишся в одній просторовій точці. Ну, чого мовчиш?
- Бо ми, люди, ще маємо таку звичку, як мізкування.
- Насолоджуйся. Відчуваєш, як я знищую тебе з кожною хвилиною? Як тобі? Скоро ти весь будеш належати мені. І тоді я тебе дестабілізую по повній.
- От скажи мені, чого ти до мене взагалі приїбався?
- Бо ти, наркоманчику, просто лялька в моїх грабах, Я використовую тебе, йолопе в усих напрямах… Навіть в тих, про які ти не маєш ніякої уяви.
- Слухай, містер Грей, а ти в цьому упевнений?

5

Спробуй зробити те, що я зміг сховати, будуючи цей світ. Хоча, якщо тобі подобається жити і знати, що все навколо віртуально-брехливе, то будь-ласка, можеш зараз же вимикати дешифратор і вертатись в штаб. Завдання ж якби виконане. А якщо ні, то слухай сюди. Мені точно відомо, що перегрузку і падіння платформи з твоїм світом можна призвести якщо ти зможеш заповнити собою дві просторові точки в одну мить. Якщо зробиш це – станеш богом.

***

Після нашої останньої розмови містер Грей вже не смів зі мною шуткувати, його тактика пресингу свідомості провалилась. І я це знав. Мені більше не треба було ховатись десь у закутках свого мозку, тепер я був примою, а він – сірим тусклим пацюком, який те й робив, що сцяв при першій нагоді.
Містер Грей сконав.
Лежу тут вже три з лишнім місяці. Після кончини містера Грея починаю розуміти, що коїться навколо мене. Походу були прєдки. Здається вони підписали контракт на штучне підтримання життя. Забавні якісь. Все життя мене ігнорили, а тут на тобі, шалений прилив любові і жалю до свого «маленького янгола».
Містер Грей дуже розвинув мої телепатичні здібності. За це йому велике дзякую.
Тепер я міг, знати що до мене прийдуть вже тоді, коли мої відвідувачі ще задавались питанням, типу, «Може краще з песиком погуляти?».
От така от штука-дрюка.
Два дні я тішився з того, що там, в середині мене ніхто не напрягає, і не командує що мені робити. На третій день я дізнався звідки ті дядьки в депутатських смокінгах і на кого вони працюють. А ще я знав, що тепер вони всадять в мене дві таких падлюки, і тепер я побудую світ, в якому певний час я хотів сховатись від містера Грея. Я навіть знав як той світ буде далі жити. Тому створювати світ я почав вже сьогодні, не чекаючи тих людей в чорному. До приїзду «санітарів» встиг залишити пару пасхальних яєць.

6

Все, мій час вичерпано, друже, вибір за тобою. Ось іще одне, ану розгреби завали під отим плакатом з пацифіком. Розгріб? Бачиш там такий вимикач чорненький? Це ще одна рульна штука, от тільки я…

***

Я стояв на землі біля драбини. Здається дуже накурений, бо відчувався шторм. Очі злипаються. На дворі, біля стін і просто на асфальті розляглись в дупу накурені нєфори. Раптом згадав всі події цього дня, наче вони вже здійснились. Підняв шухер, всі поставали до зброї.
Той день, попри обкурений гарнізон, Анформ вистояв.
Сам я через два дні поїхав до старих. Що б там хто не казав, але я все ж люблю їх.
(Слайд: укурений смайл з цигаркою в зубах і великим червоним серцем)

***

Запис скінчився. Пристрій тихенько клацнув і затих.
- Мишо, в когось є травми?
- Залишився тільки ти і Хата.
Маклейн відкинув передавач далеко в сторону. Та п’ятиповерхівка ще диміла.
« Він мене надурив… він надурив… а я йому повірив, повністю, з головою… навіщо він це зробив?»
Мінометний залп пройшовся по будинку. Обізвався Хата: « Маклейн, братство хоче вести з тобою переговори».
Маклейн зрозумів.

«ЗДАВАЙТЕСЬ МІСТЕР МАКЛЕЙН, У ВАС НЕМА ІНШОГО ВИБОРУ»

Та ну, серйозно? А не поцілуєте мене в жопу?

«МІСТЕР МАКЛЕЙН, ЗДАВАЙТЕСЬ,,,»

Маклейн підніс палець до вимикача, востаннє набрав повітря в легені і натиснув…

***

Темрява. Одразу. Назавжди
Знизу до верху починають плисти титри.
На фоні з’являється музика.
Linkin Park – No More Sorrow
Згодом все зникає, нагороджуючи читача приємною відсутністю будь-чого.

Олександр Ємець

переглянуто 3988 разів 728 користувачами

Вся та метушня – вона нічого не означає.
Єдине, що має значення, що повинно мати значення, – це любов.
Вона врятує світ в кінцевому результаті. Вона просто мусить врятувати всіх нас.
Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика.
Любко Дереш.

Частина перша: чарівне тринадцять

1

Все було настільки гівняним, що навіть не переказати. Завжди хотів зрозуміти: як то? як вони всі можуть бачити стільки проблем за фактом їх відсутності? Та зараз не про те. розберемо все по цеглинкам. Хоча й розбирати, власне, нема чого. Я ще з дитинства звертав увагу на речі, цілком звичайні і “не правильні” в одному тілі. Завжди була така думка, що десь ми все ж помилились у своєму т. зв. прогресі, десь пішли зовсім НЕ В ТОЙ ліс рубати ялинку. Та це не завадило мені вчитись в універі, навіть не зважаючи на той факт, що все тут в корені не правильно.
І ось зараз сиджу собі такий, потягую пивце, і насолоджуюсь зимовим завиванням під вікном. Спокійний такий сиджу, збалансований. Мені як наразі подобається цей стан – трохи меланхолічний і божевільний(як завжди:)). Це прикольне таке відчуття коли тобі все по. Таким відчуттям можна насолоджуватись лише вдома, відгороджений від всіх цими чарівними стінами своєї квартири. Бажано й телефон в такі моменти вимикати.
Та-ак. подивимось що зараз у нас на порядку денному. Ага, із двох сотень товаришів – півтора друга. Зашибісь. Далі. Дівчина. Є одна… Та чи треба вона мені? Оце правильне питання. Зараз знаходжусь у ролі досвідченого собаки на сіні. Навчання. Путьом. Світосприйняття. Як завжди.
Чи то прогулятись піти, чи як? А й справді. За десять хвилин за мною вже гуркотіли вхідні двері під’їзду. Вулиця зустріла рвучким гострим, як лезо і холодним(холєра) вітром. На голову плакав осінній хворий дощ, не маючи на меті нічого більше, як передати трохи суму й моїй особині.
Біля сусідського під’їзду сиділо декілька бабок, які займалися улюбленою справою – перемивали кості всім своїм знайомим і не знайомим:
- Нікітишна, а знаєш, шо в косигінському районі недавно молодики стрєлу устрайували?
- Нє, не чула Йосиповна. А раз Я не чула, знач і не було такого зовсім!
- Ех, дурна ти, бабо. Вони збирались, а самої стрєли то й не було. Хтось стуканув мєнтам і ті всих бравих хлопців і накрили.
При моєму приближенні вони притихли. Натомість почали жувати лупиздрики(насіння), тобто другою справою за значимістю, коли ти особа жіночої статі і на пенсії. До речі ці заняття чудово зливались в одне нероздільне хобі.
Тільки-но я відійшов метрів на сім, ззаду почулись знайомі голоси:
- А оцей хлопець, навєрно, недорозвинутий. Точно тобі кажу.
- Це правда, я завжди помічала, шо він трохи тю-тю.
- Бувало вийде вночі, як вовкулака і почне за котами ганяться. Он мого Барсіка…
Такий момент дійсно мав місце. Прикиньте сплю собі, а цей навіжений кіт як почне нявчати і скиглити під балконом. Я, звичайно терпів. Довго так, хвилин двадцять, а потім вийшов в капцях і таки дійсно трохи побігав за ним. Як же ж було приємно коли я його все ж зловив… Короче до своєї покровительниці на ранок він прийшов весь в смітті і з характерним запахом.

2

По дорозі до магазину мене перестріла циганка.
- Любчику дай погадаю на руці. Позолоти мені ручку і я розповім тобі про твою долю.
Ага, значить я повинен тобі позолотити твою граблю, а ти мені анєгдотів розкажеш. Пра’?
- Та якось в інший раз. Часу ну зовсім нема…
З-за провулку вийшло пара гопніків. Це різко змінило мою думку про те що “ну зовсім вже намає часу ” і я згодився послухати теревені цієї дівчини з сумнівною репутацією.
Ми зайшли в під’їзд і вона почала активно вивчати мою руку. При цьому вираз обличчя щосекунди змінювався з a la “Ось і бабло. Зараз піду, відсвяткую в Макдоналдсі” до “Всьо хлопець, капці тобі, білі такі, з орнаментом”.
- В тебе складна доля юначе, – коли спочатку її голос був дзвінкий і життєрадісний, то тепер він перетворився на повністю безколірний. – через день матимеш складну задачу, а з нею юрбу дивних гостей. Якщо підеш правильним шляхом – будеш зривати найсолодші плоди життя цього, обереш хибний – не бачити тобі світанку суботи. А зараз йди.
Циганка щезла за стіною вже ливня і сутінок.
Ну, десь так я й малював собі картину “гадання циганки”, але анєгдот був доволі яскравий. До речі не чув, щоб при гаданні цигани погрожували своєму клієнту.
В цей час “гопніки” розпались на маленьких хвостатих створінь і швиденько зникли з місця подій.

3

Її слова не виходили з голови. Який такий вибір? Зрештою вона могла ще й не таке мені розповісти, все це, напевно , залежить від суми яку вона отримає за “доповідь про майбутнє”.
В повітрі повисли нюхові добавки газу. Ні фіга собі!!! Я похапцем вибіг з квартири, взявши найголовніше (себто те, що було під рукою): ключі, гроші і пульт від телевізору. За хвилю за мною ще раз за ці двадцять хвилин човгнули старезні двері під’їзду.
На вулиці мене чекав(!) замотаний в чорний плащ і з шапкою Аль Капоне таксист.
- Таксі прибуло пане Дмитро. – голос був неймовірно хитрий і впевнений.
- Яке нахрєн таксі? Викликайте газову службу!!!
Після цих слів моя квартира сповнилась вогників і грізно проревіла “БУ-УУМ”. Таксист боязко відступив, чи то пак відплигнув від танцюючого свій єдиний і останній гопак попелу.
- Пожежників ваші сусіди викличуть самі. А нам вже час.
- Ви хто? Шо ви зробили з моєю квартирою? – В голову лізли всілякі не культурні фрази і просто, ну дуже актуальні матюки. Я похапцем зиркнув на номери машини.
- Ну, раз ти не хочеш по доброму… як знаєш.
Відразу ж мене склало вдвоє(!!!) і кинуло в машину. Я втратив свідомість.

4

Прийшов в себе вже в дорозі. Всі сустави жорстоко боліли. Особливо ребра.
- З поверненням. Як спалось? Перепрошую за нечемний спосіб запрошення. – голос став майже не схожим. Він став більш дитячим і шаленим.
- Куди ви мене везете? Хто ви в біса такий?
- Вгадав. Я везу тебе до останнього більш-менш магічного місця на Землі, принаймні на поверхні.
- Знаєте шо? Я ложив на вас. Зупиніть машину.
Чолов’яга залився божевільним сміхом.
- Ложив…Хе-хе…ложив….у-уу, я не можу з цими часами…Щоразу це все стає веселішим і веселішим….ложив, хе, ну ти дав, пане Дмитро, ну ти дав…
- Питаю ше раз, куди ми прямуємо?
- Якшо дійсно хочеш почути тоді слухай: кожні тринадцять років тринадцятого числа в п’ятницю збирається генеральний зліт відьом. Так от ти удостоєний нагоди побувати на цьому злеті. Залишишся живим – будеш мати найсолодші плоди життя людського, тільки, хе-хе, їх спочатку треба заслужити…Все більше питань не буде?
Десь я вже таке чув… Питання. До чого тут…
- Є, є питання!!! Чому тебе не забрали в дурку ще молодим?
- Так ти не віриш мені? хоча й не дивно. Все так швидко змінюецця….
Таксист зняв свою шапку. Це був шок. Точніше ШОК. Таке я бачив тільки в найкращих своїх жахах. Я отетерів в німому шоці. І таки було чого. В цього пана крім стандартної голови мали місце ще й делікатні ріжки.
Хвилин за п’ять жах поволі спав, задовольнившись лише пекельним страхом. Я почав шалено хреститись, ледь не викрикуючи святі слова “Згинь нечиста сило”. Чортяку по цих словах точно вдарило струмом. Машину захитало і закидало у різні боки.
- АНУ ПЕРЕСТАНЬ. ТИ МЕНЕ ЧУЄШ?ТИ Ж НАС ПОГУБИШ! – бісів голос вже не був веселим чи навіженим.
- Згинь нечиста сило, згинь нечиста сило…
Нечистий дивом справлявся з машиною, яка вже й так їхала на двох колесах.
- ТИ ШО НА КВАТИРЦІ В ДИТИНСТВІ КАТАВСЯ? ТИ Ж РОЗІБ’ЄШСЯ ДУРНЮ!
А й справді, холєра. Прийдеться зачекати з екзорцизмом.
- Куций, куди ти мене везеш?
- Кінцева зупинка – готель “На рогах”. Ну й полоскотав ти мене, пане. І будь-ласка не заважай мені до приїзду, добре?
- Чому ти мене спас?
- Розумієш, якшо я тебе не привезу, то Вона зробить із мене той, як там… багаторазовий презерватив, о! Чого я ніяк не хочу.
Далі їхали мовчки. Оце я влип! І казала ж мені мама: “Не кури план, дитино”, а не слухав. За період нашої розмови я не звертав уваги на середовище, яке оточувало нас. І ось ще одне відкриття, і ще один мегашок для мого міокарду: дорога по якій ми їхали починалась метрів за двадцять з чорної бурі і аналогічно закінчувалась. З боків спостерігалась на порядок інша картина – зелені луги й долини, річки і озера змінювались з такою швидкістю, що здавалось, що ми не їдемо, а летимо в літаку в декількох сантиметрах від землі. І зовсім не важливо, що на вулиці вже два тижні як зима.
За декілька хвилин лукавий сповільнив хід і буря спереду і ззаду потихеньку зникала. Натомість зору відкрився зелений соковитий луг, чудернацьке озеро і одноповерховий «готель», який, напевно, тримався лише на чесному слові. Машина зупинилась. Ну нарешті, а зараз… Я підняв вже пальці для рятівного розчерку повітря, та цей хитрий лис мене випередив, жбурнувши мене з машини, точнісінько так само, як і затягнув.
Приземлився я на сідницю(дякую тобі боже за скромні дари твої), і відразу ж розпластався на землі від надприродного виправлення кісток. Куций разом з машиною швиденько розтанув у повітрі, зробивши вигляд, що його тут і не було, і , взагалі він не прі дєлах. Я повернувся, ї ще раз глянув на “готель”. Той вже був п’ятиповерховим дивом архітектури, зі статуями та фонтанами. З думками “а хєра ше мені залишається робити” я підійшов до парадних дверей.
Зсередини все виглядало просто на п’ять з жирним плюсом. Підлога з кахлю, гламурні стіни, небагато народу(переважно дівчата), і в міру прохолодно. До мене відразу підбігла якась руденька дівчина і затуркотіла: “Ми вас вже давно чекаємо. Тримайте, це ваші ключі, кімната номер триста тринадцять. Насолоджуйтесь і ні в чому собі не відмовляйте”. Перед тим як залишити мене вона зрадницьки підморгнула і подарувала повітряний поцілунок, від якого я чомусь серйозно сп’янів.
Я повільно піднявся на третій поверх, знайшов свій номер і відчинив. По-моєму готель мав менші розміри ніж моя кімната: такої просторої будівлі я ніколи не бачив. Раптом хрестик на моїй шиї витягнувся на всю довжину ланцюжка і… розлетівся на маленькі трісочки, настільки маленькі, що останні були майже непомітні.
І тут я зрозумів. Цього всього не може бути, бо бути цього не може в принципі. В мене ПРОСТО, банально ПОЇХАВ ДАХ.

Частина друга: вогонь, вода і повітря

1

За обіцянками синоптиків сьогодні мав бути останній погожий день року, тому пар у них трьох не буде. Ще з самого ранку Платон зателефонував своїм двом таким же трохи неформатним друзям. Так, про всяк випадок, щоб не було лажі.
Місяць тому, під час вікна, вони прогулювались локаціями міста, недалеко від універу, і натрапили на величезне поле, яке кінчалося темними пагорбами. Ось тоді й народилася шалена думка типу ” ну всьо, туди ми сто пудов повинні дібратись!”. Спираючись на той факт, що всі троє були трохи здвинуті, це треба було зробити до Нового року, а тому не скористатись таким моментом було просто неможливо. І зовсім не важливо, що сьогодні п’ятниця тринадцяте.
Майя вже збиралась в універ (накладала шар за шаром макіяж), як тут залунав приємний попсівському вуху Діма Білан. Це дзвонив Платон:
- Привіт, Майка. Універ відміняється, тому як сьогодні ми йдем туди.
- І тобі дарофф. Куди туди? В мене сьодня метрологія, а я й так не в’їжджаю. Нікуди не піду.
- Не зрозумів. А як обіцянка?
- А-аа, ти про те… Блін, шо ти за чєлавєк такий? Може завтра?
- Який завтра? Завтра буде мести сніг і холодно буде як в найновішому холодильнику. І так до Нового року. Тому йдемо сьогодні і без подальшого обговорення.
- Блін, Платон, а ти дивився яке нині число на календарі? Йдемо хтозна куди та ще й в такий день!
- Нє сци Маруся, все буде зашибісь. Крім того ти дала обіцянку. Зустрічаємось біля другого корпусу через сорок хвилин. Все побачимось на місці.
З цими словами Платоха кинув слухавку, не даючи шансу на реванш в цій словесній битві. І таки обіцяла.
Стрижений “шапочкой” щетинистий хлопака сидів на стільці і фтикав у комп. Пас’янс “Павук” потихеньку розкладувався, а мінералька лікувала його сушняк після незабутнього вчорашнього. Голова нестримно намагалась розколотись на маленьких пінгвінів і заслужено піти на пенсію. В кармані завібрувала мобілка. “Хто? Платон? Шо тобі від мене зранку треба?”.

2

8:15
З-За гуртожитку визирнув силует Майі Звенигородської (в народі просто Майка). З кожною хвилиною силует чіткішав і збільшувався у розмірах. Вже за п’ятдесят метрів можна було побачити ну Дуже невдоволене лице дуже симпатичної дівчини.
- Все взяла?
- Все і навіть більше. Я взяла охапку хрестиків і дві книжки біблії. З тебе тридцять гривень. А тепер ще раз і в деталях розкажи якого дідька ми забули хтозна де?
- Які хрестики? шо ти думаєш там побачити?
- Треба бути готовим до всіх поворотів подій.
Платон уже не розраховував на ранковий поцілунок, він просто витягнув гаманець і віддав три купюри, звідки суворо споглядав Мазепа на ту всю їхню затію.

8:27
На горизонті з’явився так давно очікуваний Ромко. Ледь шатаючись він приплив до лавки де його чекали друзі.
Роман ніколи не змінював своїм смакам: косуха, шкіряні джинси і тракторські перчатки були завжди при ньому. Також, навідміну від своїх друзяк, той мав не простий наплічник, а бек з обвішаними як ялинка під Новий рік шпильками. В лівицю впевнено вросла газировка.
- Я канєшна панімаю, ти мужик умний, але роз’ясни мені ше раз: якого лєшого ми повинні кудись сьогодні пертись? – Майка переможниче почала вивчати фейс Платона.
- Не знаю як ви, але я хлопець слова, сказав – зробив. Так шо попри все сьогодні ми повинні дійти до горбів і повернутись назад. Обіцянку давали всі ми, а отже таким же ж складом і підемо.
Майка і Роман вже давно звикли до цього повернутого хлопця, а тому вже після вранішнього дзвінка не сумнівались, що йти прийдеться по-любому. Тому з фразою в одній голові “Хрєн з тобою”, а в другій – “Я тобі ше припомню як іздіваться над пацаном з бодуна” друзі все ж прийняли сторону Платохи.

3

Півсотні кроків назад закінчилися рельси, на яких вони місяць назад дивились на пагорби і закладались, що вони неодмінно до Нового року сходять туди. Перед ними розкинулось поле, яке, наче запрошувало їх до своїх володінь. Все це було прикрашене хворобливо сірим небом і маленькими калюжками, які залишились від вчорашнього плаксія і, за відсутності сонця, не змогли безслідно випаруватись. Вітер покинув цю місцину і в найближчий час й не думав повертатись. Взагалі така погода наганяла паршивий настрій і спроби падати на якісний мороз.
Вже за двадцять хвилин будівлі універу і рельсова доріжка майже зникли за могутніми тополями, перетворившись на маленькі іграшкові набори. Пройдений шлях сягав відмітки приблизно п’яти кілометрів. Вони так швидко віддалялись від цивілізації, що це просто викликало б збій навіть у мережі комп’ютерів NASA. Та, на диво, ті темні пагорби не квапились рухатись їм назустріч. Щось неправильне і не приємне літало в повітрі і це зумовлювало гнилу атмосферу серед цих бравих, хоча таких різношерстих друзів. Тому йшли мовчки, додаючи навколишньому й так наелектризованому повітрю ще трошки гнітючості.
Майя сильно ослабла. Платон поглянув на годинник, той чесно-пречесно показував 12:49. Цю новину він вирішив приховати від решти, натомість оголосив зупинку. “Ше трохи, народ, дивіться, вже майже половина, а йдем всього якихось дві години!” – намагаючись підбадьорити кинув він. “Ці дві години пройшли як всі чотири” – відповів Роман і каменем плюхнувся на землю. З торб швиденько дістали хавчик і енергійно почали тріскати. За п’ятнадцять хвилин перекуру (Роман) і передиху сили як-не-як відновились і всі рушили далі.
“Казніть ілі паміловать” – десь над цією тематикою відносно друзів думав добрий і впертющий чувак Платоха. Вони вже доволі серйозно відійшли від місця привалу. Майя вже довгенько дивилась на Платона. “Напевно здогадалась.” – промайнула в голові Платонича гнітюча і тріумфуюча думка. “Нє, ну правільно, не дурненька ж”.
Роману було на всих насрать. Він йшов поруч, заткнувши у свої вуха “капєлькі”, звідки лився такий приємний треш та хардметал.
Спереду виднілась якась дерев’яна загорожа по всьому периметру – від лісу справа, до такого ж лісу з іншої сторони. Загорожа представляла собою горизонтально повалені сухі верби та ще ростущі кущі бузини.
- ПІПЄЦ, куди ти нас привів? Шо це таке ше за хрєнь? Її ж не було! Карочє ви як знаєте, а я йду назад. – Роман був реально збудженим психом як на разі.
Він повернувся на сто вісімдесят і почухрав, точніше спробував почухрати назад. Ноги налились залізом і йти далі “назад до тєліка і пива” не видавалось можливим. Ромка знову розвернувся. В очах було повне нерозуміння того що коїться навколо.

4

- Fuck!!! Шо це за хєрня?! Платон?! Сука!.. – Ромко зупинився і спробував охолонути.
Далі він зауважив, що друзі навіть не зрозуміли що сталось. Чи то в нього галюни? «Все, більше ніколи» – занотував подумки Роман і плигнув в повітря в напрямі універу.
На цей раз Платон і Майка таки усвідомили причину лайки Романа. Хоча за відсотком надходження адреналіну Ромка і цей раз був на висоті. Він повис в повітрі. За мить повітря напружилось і користуючись властивостями силікону виплюнуло хлопчака назад до «нормальних людей».
Щелепа відвисла у всіх.

***

А раз у мене поїхав дах, то можна робити все, що захочеться. Хоча робити чогось дурного і тупого те тягло. Висновок: дах поїхав не у мене, а у всіх них.
Треба вибиратись звідси.
Я відкрив двері і… переді мною стояла та сама дівчина, що підійшла до мене в холі.
- Діма, ти кудись поспішаєш? – лукавий і пристрасний відтінок голосу.
- Та нє, я просто хотів…
- Втекти звідси, подалі від усих цих божевільних і недоношених? – лукавий і холодний.
Мене обійняв своїми грабами дядько ступор. Цікаво, в мене відкритий рот чи ні?
- Як негарно. Хіба тебе тут погано прийняли? Хтось сказав тобі погане слово, чи криво подивився?
- Е-ее, у-уу, та не було такого по-моєму. Просто я хотів прогулятись! От і все, просто прогулятись! – нарешті в голову влізла нормальна відмазка.
- Ну раз так, то піди, прогуляйся. – вона залилась божевільним сміхом і…
… і все навкруги попливло. Різні кольори, нереальні фарби, потворні силуети…
Я опинився на рельсовій доріжці. Правда вона була якоюсь занедбаною і забутою – все заросло бур’яном і маленькими тополями. Зліва від мене стояв стовп, на ньому два надписи:

← Реальний світ
Шанс на життя →

Ага, так значить додому можна вибратись тільки через це видіння? Хоч би й так. Стривай, а про який вибір мені тоді казала циганка? Може це він і є? Якого милого? Це все фігня. Всьо, всим адіос, йду додому.
Ну ніхх…хєра собі!!! Думаю в такій ситуації кожен би налюрав у штани. Мені на зустріч гнав на всій своїй швидкості паровоз. При чому безшумний такий паровоз. І не тільки безшумний, а й за тридцять метрів від мене. Наступної хвилі він пройшов крізь мене, залишаючи по собі скажені барви, нереальні фарби…
Я знову повернувся у свій номер. На столі лежала записка: «Жду тебе в барі на першому поверсі».

***

5

Всі троє сиділи на землі перед «бар’єром» і вивчали грунт, намагаючись в’їхати в створену ситуацію.
« А це ж я, я у всьому винен. По-любому сходим туди, до нового року… якого я взагалі відкривав свого рота?» – Платон, як і всі, був затоплений в своїх думках.
На обрії з’явились якісь люди. Вони їхали на причепі, який тягнув запряжений кінь. Друзі, попередньо не зговорюючись, разом встали і прийнялись жестикулювати та кричати, щоб ті не приближались більше ні на крок. Та напевно, ті люди, або знали куди йдуть, або просто ігнорували тінейджерів. Тож, всупереч всим старанням молодиків, панство на причепі все ж під’їхало до них.
На возі сиділо двоє: один – товстезний вусатий дід, а інший був молодше – такий собі «козак в розквіті сил».
- Агов, козаченьки! Як ся маєте? – почав старий.
Друзяки вже просто сиділи на землі, шоковані зі своєї, чи їхньої тупості.
- Шо? А-аа. Нормально маємо. Скажіть, а шо це за місцина? – озвався Роман.
- Це останнє магічне місце і вам судилось бути на певний час його часткою, а тому можете не перейматись шо «назад не йдеться», бо все дійство попереду. Так, шо не затримуйтесь тут довго і йдіть вперед. – тепер заговорив козак, голос був твердішим і приємнішим.
- А якшо ми нікуди не підем? – Роман не відступав.
- Мені в принципі по барабану. Питаю ше раз, ви йдете далі чи ні?
- Ні фіга ми нікуди не йдем.
- Ну як хочете. І передавайте привіт пану Дмитру від Сірка, той мене повинен пам’ятати.
З цими словами козак зліз з возу, дістав величезний мішок(як він його взагалі підняв?), розв’язав його, і випустив щось назовні. Це щось було дуже схожим на маленького дракона. Воно відразу кинулось за тінейджерами, що привело їх в дію.
На прощання козак зняв шапку і помахав нею услід студентам, що так активно тікали від дракона, який просто підганяв їх до місця дії. На голові у козака стирчала пара делікатних, і, уже знайомих, ріжок.
- Знову ти за своє, – буркнув дід, – можна ж було і без цього їх умовити.
- Можна було, та тільки добирались би вони повільно.

6

Страх, точніше жах робив свою справу, як завжди, дуже професійно. Усі троє йшли на рекорд. Хоча, нічого дивного тут немає. Коли за тобою женеться крилата хвостата вогнедихаюча тварюка можна й Дніпро вздовж переплисти. Поки вони чимдуж чухрали від того чорнобильського мутанта навкруги все змінювалось реактивно швидко: зникали калюжі, з’являлись зелені луги й ліси, гори й озера. Все змінювалось, викривляючи усі поняття людини про природу.
Платон все далі й далі відчував як його невмолимо лишають сили. За спиною почувся глухий удар по землі. Ще один, але тихіше. «Як не крути, а прийдеться подивитись шо там» – Платоха повернувся і побачив все роз’яснюючу і, чомусь, веселу картину: на землі фейсом вниз лежав Роман, а поруч – Майка(тільки вже на спині).
Спочатку Платон перевернув на спину Ромку, а потім виписав пару ляпасів Майці( у Ромки був розбитий ніс, а руки вимазувати не хотілось). За декілька хвилин до тями прийшла Звенигородська. Та подивилась на Платона очами з виразом «Ти хто?», далі»А хто я?», а потім остаточно прийшла в себе. За хвилю до реальності повернувся Роман.
Декілька хвилин всі зосереджено «тупілі».
- Народ, це ж сон, пра’? Просто сон. Це все нереально. Я сплю. Я сплю! – Ромка почухав собі носа, і, зненацька відкрив для себе, що в нього з носа вже давненько ллється струмочок крові. Відразу ж до нього повернулись відчуття – страшенно боліли голова й ніс, організм став максимально слабким(навіть щоб повернути голову треба було прикласти немалих зусиль).
- Чому так темно? Це не може бути правдою! Чуєте, не може! Не може… – до всього попереднього додався депресивний стан. На очах рокера з’явилися сльози.
В повітрі повис жах. Здавалось повітря саме було жахом. З кожним впусканням повітря в груди збільшувалось відчуття страху, болю, нікчемності. Хотілося вмерти.
Всі сиділи мовчки, відчуваючи, як стара, потихеньку, з кожним вдихом безвідворотньо наближається до них, скрипучи своїми прогнилими кістками.
Майка, знайшовши в собі залишки сили, почала щось шукати в своєму наплічнику. «Ось, є. Повинно допомогти.» – вона витягнула три свячених хрестики. «Спочатку Ромка(було видно, як по його тілу бігали маленькі конвульсії), потім Платон…» – Майка протягнула хрестик до шиї Платохи, та той відразу, блискавично, підвівся на ноги й відшатнувся від хрестика. Він відійшов. Далі, набравши швидкість, Платон стрибнув прямо на Майку, та вона встигла натягнути хрестик на себе. Навколо неї відразу виросла сліпуче біла сфера чогось. Платон, точніше звір(БЕЗ ШКІРИ) з гострими білими іклами та довгими вухами, зустрівшись зі сферою, був відкинутий далеко назад. Більше нападати він не наважився – просто зник в темряві ночі.
Майка підняла Ромку(в нього теж була сфера, але не дуже виразна), взяла його під руку і пішла вперед.
Хрести допомагали.
Спереду виднілася напіврозвалена одноповерхова будівля. У вікнах виднілось світло. І світло це було від електролампочок.
«Нарешті. Тепер все закінчиться».

Частина третя: Оффлайн

1

Всередині ще залишалось відчуття, як через тебе проїжджає потяг. Це наче тебе розчавлює щось неймовірно велике, і не зважаючи на це ти продовжуєш стояти, пропускаючи через себе весь залізний організм металевого звіра.
За вікном вечоріло. Спалахнули перші зірки. Невже я тут стільки часу? А здавалось, що пробув тут декілька годин. Прочитав ще раз записку. Що це була та руденька я вже не мав сумнівів. Після того, що вона зробила, з відчуттів у мене залишився тільки жах. Жах, розбавлений якоюсь таємницею. Навіть зараз мене не залишало відчуття що тут щось не так. Навіть більше – тепер це відчувалось набагато сильніше. Все це схоже на гру. Але вони вирвали мене з реальності. .. Все, зрозумів. Це якесь бета-тестування якоїсь нової революційної ігрової платформи. На живих людях? Але як виграти? Як закінчити цю гру? Треба шукати підказки.
Я піднявся з крісла й вийшов з номера. Внизу на мене чекали.

І як я раніше не помічав, що руденька не просто приваблива, а таки чарівна дівчина? Коротке(до плечей) волосся, зелені очі, приємна спокуслива усмішка…
- Привіт. Як тобі прогулянка?
- Навіщо ти це зробила?
- Не знаю. Просто…не знаю. Захотілось. Так треба. – голос був невпевнений.
Прикольно все складується.
- Кому це потрібно?
- Не знаю. Що ти від мене взагалі хочеш?
- Хочу правди.
- Правда навколо тебе.
- Хто ти? Як тебе звати? Звідки родом?
- Мене звати Марія. Я … ,я з …
В двері ввірвались двоє: хлопець в шкіряній куртці й дівчина, яка тягла його під руку. Дівчина завмерла й відкрила рот. Хлопець відключився. У дівчини на обличчі з’явились сльози. Далі вона знепритомніла і повалилась на підлогу, тягнучи за собою парубка. Відразу підбігла купа дівчат, взяли їх під руки і потягли кудись вверх по сходах.
- І чого я тобі тут повинна щось розказувати? Ти мені брат, батько? Наречений? Хто ти мені? – на кінчиках волосся почали танцювати маленькі вогники.
- Я просто хочу показати тобі, що тут щось не так. – «Тут уже скільки всього «не так», що просто тяжко уявити шо ще може бути неправильним»
Запала мовчанка.
- Залиш мене. Мені треба подумати. Тебе чекають гості.

2

Які такі гості? Цікавезно. Може це ключик до відповідей?
Відкрив двері. Ха. Оце гості? Отже й вони у грі?. Метрів за двадцять від мене, в кріслах лежали ТА дівчина і ТОЙ чувак. Стривай, а я ж їх десь бачив. От тільки де? В універі? В маршрутці? Де?. Грець із ним.
Вони лежали непритомні, видаваючи себе тільки тим, що рідко, але дуже шумно й багато вбирали в себе повітря. Я сів осторонь й закурив. Ну, і як мені з ними розмовляти?
Отямився Роман. Він швидко провів рукою під носом і лайнувся. Потім хворобливо зиркнув на мене.
- Ти хто?
- Я хто? Ти взагалі-то в моєму номері.
- Серйозно? Так ти з ними заодно?
- За яке таке одно?
- Як ти тут опинився?
- Це питання мене самого мучає.
Я струсив попіл і затягнувся. Він насторожено слідкував за мною.
- Чувак, в тебе є цигарки?
- Хапай, – я кинув йому пачку.
- До речі, мене звати Роман. Ото, – Ромко махнув в напрямку дівчини, – Майя. Можна просто Майка.
- Дімка. Приємно познайомитись.
Роман підійшов і ми потисли руки. Далі він підкурив і відійшов до вікна. В нього на шиї щось намальовано! Чи то мені здається? Та ні, он же! Переливає усіма кольорами веселки. Я встав і пішов у напрямку Романа, той сахнувся і відстрибнув, стаючи в бійцівську позу. Який предмет, ззаду, полетів мені прямо в тім’ячко.
- Ти чого кидаєшся? – Крикнув я дівчині, як її там? Майка?
- А чого ти нападаєш? – Озвався Роман. Майка не розуміла що тут відбувається.
- Я не нападаю! У тебе на шиї щось намальовано. Я хотів подивитись
- Так ти вампір? Сука! – Роман вирвав ніжку від першого стільця, який попався йому на очі.
- Не вірите мені. Правда ж? Не вірите? В мене теж повинно бути таке. Ромка, підійди і подивись мені на шию.
Роман обережно, тримаючи дровиняку перед собою, підійшов до мене. Він відтягнув светр, і , палиця випала з його рук.
- Там намальовано камінь.
- Хм. Що ж це має означати?… А-аа. Отже я – земля. Покажи мені свою шию.
Роман повернувся до мене спиною. На шиї ясно виднілося тавро вогню.
- Ти вогонь. Е-ее, народ, а повинен же бути четвертий. Де він?
По цих словах мені в вухо заїхав Роман. Поки я вставав він відійшов до вікна і знову запалив цигарку.
- Тепер він не з нами. По дорозі сюди він збожеволів, чи ще що.
- Розкажи, як ви сюди взагалі потрапили?
В вікно(третій поверх) влетів якийсь демон, без шкіри, з довгими вухами та білими іклами.
- Це… це ж Платон! – крикнув Ромка, перед тим, як був відкинутий велетенськими кігтистими грабами того звіра.
Тварюка кинула Ромку прямо в дзеркало. Після удару він почав плавно сповзати, заганяючи собі під шкіру шматочки скла. Роман шалено ревів від болю й намагався хоч якось полегшити свою участь.
Демон переключився на мене. Я швидко підняв ту ніжку стільця, яку залишив за собою Роман. Звір стрибнув на мене, я махнув дровинякою, той зловив її лівицею, а правою рукою все ж пройшовся по моїх грудях, залишаючи глибокі порізи від кігтів.
Двері відкрились і в кімнату ввірвалась Марія. З голови до ніг вона палала жарким всепоглинаючим полум’ям. Звір переключився на неї. Той обережно відійшов назад. Марія Вже сплела з повітря вогняну кулю. Остання полетіла прямо в тварюку, коли той, саме, збирався підібратись до Майки. Звір був відкинутий від своєї цілі, але впав на Ромку(точніше, на його тіло), вганяючи скло ще далі в тіло рокера. Звір оскаженів від такої зухвалості і ринувся на Марію. Я кинувся йому на заваду, та той однією лівою відкинув мене до стіни. Марія випустила в нього ще один вогняний заряд, та це тільки на мить сповільнило його. Він настрибнув на Марію і почав рвати її тіло, вириваючи шматок за шматком плоть дівчини. «Платон! Ні, не треба!» – на всю кімнату пролунав голос Майки.
Тварина зупинилась. На її морді було видно(!) нерозуміння, подив, страх і жаль одночасно. Потихеньку з’являлась шкіра, зникали ікла і укорочувались вуха. Тепер біля розтерзаної дівчини сидів не жахливий звір, а Платон. Той поглянув не мертву дівчину біля себе, Романа. Потім погляд зупинився на Майці. Декілька секунд. По щоці Платона потекла сльоза. Він дивився на Майку. Раптом він зірвався і стрибнув у вікно з якого з’явився. Внизу почувся удар об землю.

Післяслово

- Ви вже вдруге витягуєте мене сюди щоб я подивився. На що мені дивитись? Життя моделей зовсім не пропрацьовано. Багато дефектів. Усі НПС у вас дуже людські. Вони здатні переживати герою. Цього треба менше. Мені потрібен хорор з великої букви. Більше локацій. Одна платформа повинна втягнути в себе півмільйона людей. Ви ж не іграшку робите! Це зброя, яка коштує між іншим, зоряну суму. Тож я думаю, ви все виправите. І, будь ласка, наступного разу втягуйте якихось інших, більш сірих особистостей. Це вам моя рада. Так буде менше накладок.

Олександр Ємець

переглянуто 3961 разів 713 користувачами