“Ластівка”, як і ” Просто день, просто ніч..” входить до циклу “Об’єкт 9″  Дивні станції, грандіозна змова, переділ світових ресурсів, отара головних героїв, які не те що не розуміють невколишню ситуацію, але й успішно потопають в собі коханих… Нарешті…
- Чуєш, Джей? Ми дібрались! З тебе танець, мала, – кутики рота снайпера ледь напружились і вона ствердно махнула головою.
- Ей, ви там, рейдери в погонах, не розслабляйтесь дуже, в вашому секторі помічена радіоактивність, яка повним ходом шурує до вас, так що зробіть все швидко і смахуйте звідти, окей?
- Мишо, розкажеш мені колись звідки ти таких словечок нахватався, добре? Ну все, Хато – на парадний, а ти, Джей, бачиш, за двісті метрів п’ятиповерхівка? Лізь туди. Сталкере, йди з нею. До речі я візьму в тебе дешифратор, дякую.
Не вбиваючи ні одної зайвої секунди загін зайняв свої позиції.
- Мишо, скільки в нас часу?
- Хвилин так десять, не більше
Десь, кілометрів за двадцять, пролунав потужний вибух
- Мишо! Що це таке?
- Я…я не знаю, воно просто… просто вибухнуло….і знесло першу хвилю мутантів, тож у вас ще десь плюс три хвилини
- Першу хвилю? Скільки ж їх там? Чому ти зразу не сказав?
- Не хотів завчасно пугати, короче якщо ви не виберетесь звідти за дванадцять хвилин, то вам піздєц.
«Так, добре… треба починати, хм, якби ще не забути спитати у Мишка, що воно за слово таке?». Маклейн дістав Ін-сенсор і почав сканувати сміття-розвалини перед ним. Через чотири хвилини сенсор таки видав наявність магнітної плівки в тих завалах. Ще три знадобилось для того, щоб знайти касету.
- Все, знайшов. Мишко, скільки залишилось? – ще один вибух, але вже ближче.
- Та смахуйте вже! А скільки ще часу я вам не скажу. Вас наче щось обороняє. До речі мутанти після другого вибуху тепер просуваються повільно, напевне сканують на міни…
- От і добре… зараз вже йдем, тільки послухаю що на касеті, і можна йти.
- Знову за своє? Не хватило тобі двох трибуналів?
- Ну мене ж ні разу так і не засудили…
- Та ну?
- «та ну» не рахується.
- Ну добре… тільки слухай швидше, бо стає жаркувато.
- Дякую Джей.
Маклейн повільно вставив в дешифратор касету, та трохи заїла, але зразу виправилась і з маленького динаміка полився звук. Це був голос якогось не зовсім дорослого хлоп’яти.
Привіт, друже…

1

Привіт, друже, на рахунок мутантів можеш не хвилюватись – я їх певний час стримуватиму, а піздєц – це такий матюк, аналог якому – « безвихідне становище», чи просто дупа, кришка і так далі. Але вернімося до справи. Перше, що я повинен зробити, так це поздоровити тебе і всю твою команду. Поздоровляю, народ, ви в моєму СВІТІ! Насолоджуйтесь. Вмощуйся зручніше Маклейн, бо моя історія буде довгою і нудною. А за мутів не хвилюйся – через двадцять три хвилин вони дійдуть сюди, потім Джей зніме першого мутанта, спрацює охоронна система, вилізуть турельки, роботи різні… Ну ти зрозумів, сидіти будемо тут довгенько, і не хвилюйся, з Женькою твоєю нічого не трапится. Ну, гадаю все роз’яснив, все розказав. Отже я починаю…
***
Анформ – це місцина, куди гопінки ніколи в житті не зайдуть. Бо це наше місце, місце неформалів.
Анформ являє собою покинутий завод по переробленню активного водню, який закрили сімнадцять років тому, в день мого народження. Рівно сімнадцять років назад, отже сьогодні ми всією неформальною тусою святкуємо мій день народження.
За сімнадцять років анформ був екстра-змінений, з’явились граффіті, місця паління ганжубасу, зони екстрему та відпочинку… Ми побудували місто в місті. Як то кажуть «оцими чорними руками…». Ми збудували свою мрію і тепер насолоджуємось плодами праці. Окрім цього ми всі тут стали однією великою сім’єю, тому сьогодні подвійне свято: день народження нашого дому і мій день.

Йшла друга половина Великого Дня. Добре перед тим дунувши ми пішли на каруселі, які, напевно слугували прототипом атракціону «Сюрприз». Кайф від катання був не в великих порціях адреналіну(хоча від цього теж), а в тому, що ніколи не знаєш, чи пощастить тобі вийти за межі атракціону не оббльованим. Це як лотерея. «Увага, завдяки нашій лотереї в країні вже на тридцять оббльованих стало більше…».
Покатались, блін. Коли накурений, воно не вставляє. Точніше не так вставляє як треба. Ти просто провалюєшся в країну Гаджубасію і єдиний шлях звідти вилізти – отримати ляпасів двадцять.
Після того як мене повернули до тями, ми поплелись до Гошика, нашого квітника, кращого знавця трави в області не було точно. Поки спускались по драбині вниз я мимоходом рахував зелених і фіолетових велоцерапторів, що так тихенько пригніздилися он-на-онтому стовпі. Фіолетових було більше. «Що це за трава така? В нас такої нема, а якщо є, то видається тільки Гошиком прямо в руки.». Якась неправильна думка. Що я від себе хотів? Щось хотів… точно хотів…Точно хотів, чи це галюни вже?…
Єдине що я міг тоді розуміти, що накрило мене по-чорному. Через якийсь певний час(точно не знаю – він був дуже швидкий як на дуже повільного і дуже повільний як на дуже швидкого), так от через якийсь певний час ми вже стояли на землі, яка чомусь зрадницьки колихалась, чи то намагалась мене приспати, чи просто з ніг звалити. На скільки я міг оцінити ситуацію, то на дворі зібралась майже вся туса, повністю накурена і мало розуміюча всю серйозність такого поголовного накуру. «Серйозність… гг….» тут мене самого зірвало і я почав реготати як скажений. Відпустило через півтори години. Витер очі, запам’ятав, що всі теж потихеньку відходять і безсилий відключився.

Спекотно… пече-пече-пече… Прокинувся. Я лежав на матрасі в сарайчику біля бочки з вогнем. На вулиці була ніч. Потихеньку віддупляюсь. На вулиці якийсь шухер… всі кудись за кимсь бігають, щось кричать… Віддупляюсь. Бля, це ж підстава! Федя, головний гоп тільки що промчав повз мене, тримаючи в лівиці битку а в правій коктейль Молотова. Віддуплився. Ривком встаю з матрасу, через що починає водити. Раптом в сарайчик вбігає якийсь гоп: « Це ти цей славнозвісний щасливчик?». Він замахується і довбасить сталевою биткою мені в скроню.
Пам’ятаю як відкинуло. Як впав і з голови потекла юшка. Пам’ятаю як темрява приємно мене загорнула і поклала біля себе.

2

Не знаю коли все почалось, але мене втягнули сюди чотири місяці тому. Коли було зруйноване наше місто. Анформ. Коли я перший раз відчув обійми кістлявої. Тоді мене затягли до системи. Розумієш, є люди які створюють нову форму зброї масового знищення, а те, що ви зараз творите: бігаєте, воюєте один з іншим, це все лажа. Ні, не так, ЛАЖА. Ви всі кінцевий продукт. А реліз всієї цієї гидоти відбувся тиждень назад. І не треба мені розказувати, наче живеш ти тут з дитинства, і пам’ять у тебе ніяким чином не зґвалтована. А, до речі, Маклейн, якщо ти дійсно мене чуєш, то знай, сам я вже мертвий.

***

Некультурно болить вся ліва частина голови. Сушить. Я знову був в Ганджубасії? Коли я встиг хапнути?
Відкрив очі. Відразу ж вдарило болюче білим світлом. Де я? Відразу згадав як в таких випадках казав Гошик: «якщо, коли прокидаєшся питаєш себе « Де я?» то ти або в лікарні, або на якійсь хаті хто-зна-з-ким, і з страшним бодуном». Гошик… Згадки про минулу ніч полонили мене. Це було минулої ночі, чи коли, скільки я тут валяюсь? Спробував щось сказати. Язик не рухається. Піздєц. Рідні мої хоч знають, що я тут? Чи вони як забили на мене болт, так і не відкручують? Я онімів. ОНІМІВ. Бля-аа! Ну, і що мені тепер робити? Пр-ррр. Води хочу. Гей, медсестричко, може дасиш мені водиці напитись?
Медсестра уважно подивилась на мене, потім спитала у лікаря: «Може йому води?», на що лікар відповів: «Так-так, звісно, йому зараз треба багато рідини… », потім якось завтикав, подивився на мене і додав: « Особливо зараз… дайте йому води! Чого стоїте?!»
Мені піднесли стаканчик з водою, відкрили мені рота і почали заливати через трубочку. Звідси висновок, що не тільки язик, вся щелепа в мене не працює. Як я ще не задавився своїм язиком? Прив’язали, сволочі, якимсь ізвращьонним методом мій язик напевно… головне щоб зовсім не ампутували.
Спробував закрити очі і трохи відпочити. Десь на цьому місці я всцявся вперше за тринадцять років мого свідомого життя. ОЧІ НЕ ЗАКРИВАЛИСЬ. Ну всьо з таким букетом і помирати не страшно. Ей, доктор, чуєш, у вас десь є тут кабінка для суїциду? Є? можна мене туди на сеанс звозити, ну будь-ласочка…
Зрозумів, що все не так страшно. Очі не закриваються, бо вони й не відкривались. Я просто дивлюсь крізь повіки. Ні, трохи не так: я бачу все навкруги не очима. А ще відкрив у собі задатки гіпнотизера і телепата.
Ну, і що мені тепер робити? Може ти, боже, підкажеш? А-аа, тебе все одно немає, так, що можеш помовчати.

3

Продовжимо… Будуючи цей світ я хотів сховатись від Нього. А вийшло так, що я збудував це все Для Нього. Хоч я не до кінця впевнений що я це не Він. Нє, Маклейн в мене не бєлка. Зараз ти в цьому переконаєшся. Подивись в отій груді сміття, де ти знайшов касету. Уважніше. Знайшов? Молодєц. І рота закрий, не культурно. Це твоя сімейна фотка. Зараз в тебе повинно бути якесь невизначене відчуття чогось до болі знайомого і не правильного. Я вгадав?

***

Пройшло чотири дні. Цікаво, моїм старим вже повідомили, що я в передсмертному стані? Хоча це вже й не так важливо. Розвиваю в собі нові здібності. Медсестри розуміють мене з напів-думки. Гг.
Лежу. Відпочиваю. Всим вдоволений, постіль щойно змінили. Прийшла медсестра: «Гєна, до тебе гості.» Які гості? Невже прєдки? Ввійшли двоє людей в чорних депутатських костюмах. Показали якогось папера медсестрі і та без зайвого слова залишила кімнату. Ці людоньки підійшли до мене, не реагуючи на мої телепатські матюки вкололи мені щось в плече. Витягли шприц, кинули його в бачок для сміття, розвернулися та пішли.
Бу-га-га. Привіт, наркоманчику, як життя?

- Ти хто? Пшол вон від мене.
- Як ти збираєшся відділити себе від себе?
- Що зробити? Пшол вон з моєї голови!
- Ги. Нікуда я нє пайду.
- Та невже?
- Ага

Спробував викинути з себе чийсь по-хижому веселий голос. Він мені опирається. Знову і знову. Тепер він перейшов в контр-наступ. Він забрав усі мої новоявлені можливості.
- Ну як, Принц ганжубаський, не виходить, чи що?
- Іди в дупло. Відстань від мене.
- Я розумію бачити себе без прикрас доволі шокуюче. Просто повір, що насправді ти – це я.
- Як ти можеш бути мною, якщо я вже є?
- Слухай, не їби мені мізки. Ти – маленька нещасна потвора. Так що сховайся десь і починай працювати. До речі, ти не проти, якщо я проб’ю парочку сестричок? Вони тут такі симпатюльки…

4

Так, не розпускай соплі. Плівка скоро закінчиться. Потім будеш сльозу пускати. Як сказав один мій дуже знайомий – «ти, наркоманчику, просто лялька в моїх грабах». Так що запхни всі свої емоції в кулак, а кулак – в дупу. Боляче, зате тепер твої соплі надійно захищені.

***

Сходжу з розуму. Він запхав мене в найсмердючіший куток мого мозку. І залишив превілегію дивитись як він, орудуючи моїм нерухомим тілом, зваблював медсестер і ті з ним займались коханням. Спробуйте поставити себе на моє місце. Солодко?
Почав будувати дім. Думаю в ньому зможу сховатись від отого злого «я». Акуратно, цеглинка, за цеглинкою споруджую свій притулок. Дивно, але він не втручається, лише трахає десь там в реалі дівчат. Але це добре. Хай творить що хоче, в мене ж бо є свої стіни, своя фортеця, де я завжди зможу дати відсіч… Напевно.
Все, закінчив. Дуже чудовно. Цікаво, кожна людина зможе збудувати в своїй голові такий перфектний дім, чи тільки та, в якої посунувся шифер?
- Привіт, мале посміховисько.
- Як ти зміг? Я ж…
- Ти ж… збудував ахєрєтітєльний котедж і тепер ти типу в домікє?
- М-мм. Типу так. Так що вали звідси нахєр.
- Ви, люди, всі такі, чи через одного? Ти навіть не поцікавився…а, хоча ні, таки поцікавився! Так от, знай, що знайшов я тебе тільки тому, що ти знаходишся в одній просторовій точці. Ну, чого мовчиш?
- Бо ми, люди, ще маємо таку звичку, як мізкування.
- Насолоджуйся. Відчуваєш, як я знищую тебе з кожною хвилиною? Як тобі? Скоро ти весь будеш належати мені. І тоді я тебе дестабілізую по повній.
- От скажи мені, чого ти до мене взагалі приїбався?
- Бо ти, наркоманчику, просто лялька в моїх грабах, Я використовую тебе, йолопе в усих напрямах… Навіть в тих, про які ти не маєш ніякої уяви.
- Слухай, містер Грей, а ти в цьому упевнений?

5

Спробуй зробити те, що я зміг сховати, будуючи цей світ. Хоча, якщо тобі подобається жити і знати, що все навколо віртуально-брехливе, то будь-ласка, можеш зараз же вимикати дешифратор і вертатись в штаб. Завдання ж якби виконане. А якщо ні, то слухай сюди. Мені точно відомо, що перегрузку і падіння платформи з твоїм світом можна призвести якщо ти зможеш заповнити собою дві просторові точки в одну мить. Якщо зробиш це – станеш богом.

***

Після нашої останньої розмови містер Грей вже не смів зі мною шуткувати, його тактика пресингу свідомості провалилась. І я це знав. Мені більше не треба було ховатись десь у закутках свого мозку, тепер я був примою, а він – сірим тусклим пацюком, який те й робив, що сцяв при першій нагоді.
Містер Грей сконав.
Лежу тут вже три з лишнім місяці. Після кончини містера Грея починаю розуміти, що коїться навколо мене. Походу були прєдки. Здається вони підписали контракт на штучне підтримання життя. Забавні якісь. Все життя мене ігнорили, а тут на тобі, шалений прилив любові і жалю до свого «маленького янгола».
Містер Грей дуже розвинув мої телепатичні здібності. За це йому велике дзякую.
Тепер я міг, знати що до мене прийдуть вже тоді, коли мої відвідувачі ще задавались питанням, типу, «Може краще з песиком погуляти?».
От така от штука-дрюка.
Два дні я тішився з того, що там, в середині мене ніхто не напрягає, і не командує що мені робити. На третій день я дізнався звідки ті дядьки в депутатських смокінгах і на кого вони працюють. А ще я знав, що тепер вони всадять в мене дві таких падлюки, і тепер я побудую світ, в якому певний час я хотів сховатись від містера Грея. Я навіть знав як той світ буде далі жити. Тому створювати світ я почав вже сьогодні, не чекаючи тих людей в чорному. До приїзду «санітарів» встиг залишити пару пасхальних яєць.

6

Все, мій час вичерпано, друже, вибір за тобою. Ось іще одне, ану розгреби завали під отим плакатом з пацифіком. Розгріб? Бачиш там такий вимикач чорненький? Це ще одна рульна штука, от тільки я…

***

Я стояв на землі біля драбини. Здається дуже накурений, бо відчувався шторм. Очі злипаються. На дворі, біля стін і просто на асфальті розляглись в дупу накурені нєфори. Раптом згадав всі події цього дня, наче вони вже здійснились. Підняв шухер, всі поставали до зброї.
Той день, попри обкурений гарнізон, Анформ вистояв.
Сам я через два дні поїхав до старих. Що б там хто не казав, але я все ж люблю їх.
(Слайд: укурений смайл з цигаркою в зубах і великим червоним серцем)

***

Запис скінчився. Пристрій тихенько клацнув і затих.
- Мишо, в когось є травми?
- Залишився тільки ти і Хата.
Маклейн відкинув передавач далеко в сторону. Та п’ятиповерхівка ще диміла.
« Він мене надурив… він надурив… а я йому повірив, повністю, з головою… навіщо він це зробив?»
Мінометний залп пройшовся по будинку. Обізвався Хата: « Маклейн, братство хоче вести з тобою переговори».
Маклейн зрозумів.

«ЗДАВАЙТЕСЬ МІСТЕР МАКЛЕЙН, У ВАС НЕМА ІНШОГО ВИБОРУ»

Та ну, серйозно? А не поцілуєте мене в жопу?

«МІСТЕР МАКЛЕЙН, ЗДАВАЙТЕСЬ,,,»

Маклейн підніс палець до вимикача, востаннє набрав повітря в легені і натиснув…

***

Темрява. Одразу. Назавжди
Знизу до верху починають плисти титри.
На фоні з’являється музика.
Linkin Park – No More Sorrow
Згодом все зникає, нагороджуючи читача приємною відсутністю будь-чого.

Олександр Ємець

переглянуто 3986 разів 728 користувачами