Єдинозбережені записи з незакінченої розповіді

Айлін

Якщо не звертати увагу на нежить й інші характерні ознаки передуючі грипу, то всьо було не так й погано. Маленькі світлячки розмірено кружляли навколо масляної лампи, певно, тим самим нагадуючи про інші джерела світла в кімнаті. Дерев”яний стіл, на котрому й примістилась ця старезна лампа мав доволі відчутні доторки часу: не було кількох шухлядинок зліва (не виключено, що в важку хвилину останні могли навіть підтримувати вогонь внизу), а лакована поверхня вже остаточно подерлась об незчисленні розсовування всіляких книжок з чудними сталевими й просто непрактичними запугуючими обкладинками й впарюючи тим самим благовійний страх в руках простого смертного. Вона забралась в ліжко з черговою напрочуд розумною книжкою ( шось промаленькі промашки й грандіозні провали кабалістів) й горнятком теплого чаю, котре відразу долучилось на своє чергове місце, тобто підвіконня. Щойно дівчина дійшоа до означення світів як пролунав будильник, що свідчило про “гіпотетично недостатній рівень” палива в каміні. Невдоволено відклавшит книжку вона спустилась на перший поверх.

Гостьова зустріла її педантично постеленими ковриками з соломи, що зараз саме переживали свій пік популярності серед дачного декору, згасаючим багаттям о олд-стайл-каменево-глиняному каміні й тінями, котрі, керуючись забаганками вогню, кожного разу ховались й з”являлись з-під двох стареньких кріселець по куткам, маленької софушки й стандартного дубово-лакованого розкладного столику біля вікна.

Було затишно. Вона докинула кілька кленових полін з заздалегідь заготовленого нічного запасу й швидко полетіла назад в ліжко, перестрибуючи через сходинку й лякаючи тим самим свійських домашніх павучків по вуглам. Скоріше, до зігрітого ліжка, тої надзвичайно нудної книжки й того майже холодного чаю, що так покірно чекав на підвіконні. “Провали Кабали”, як і раніше, ласкаво обійняла себе руками дівчини, але вже, чомусь, не читалась.

В неї завжди так бувало, коли насичення самотністю й безвихіддю знаходило той самий, крЕтичний рівень й просилось вирватись назовні:  покричати там секунд дванадцять або знову днів зо три сховатись в собі й пересидіти цей ураган.

“Осінь – подумалось їй, – Холод”.

Без дна. Ніхт. Ше

Стілець він тягнув від самої другої школи. Старий, обшарпаний, навіть маркований кількома написами на коректорській мові, кожна з яких несла шось про співвідносини між однокашниками й короткі витяжки з характеристик вчительок.

Він йшов головною вулицею, вже безлюдною і тому жахливо засміченою. Пусті відкриті автівки, порожні кафешки, мовчазні площі – все тягнулось до свого логічного кінця. На наступному розі осудливим поглядом його зустріла псевдо-Венера, а, може, Марса чи Снікерса. Стояла собі нерухома, тримала рекламні вивіски якогось нового алкопродукту й осудливо дивилась. він зупинився, поставив стілець, зняв з плечей рюкзак, підійшов до першого холодильного апарату, вигріб звідти пару банок пива, сховав у рюкзак і повернувся до стільця.

За ним лишався важкий випалений шлейф. Невдало намальовані голуби рушили з місця й гуртом попрямували на схід, до Ріверхолу. До маяка. Лишаючи по собі німий шум від удару крил.

Минувши ще кілька порожніх кварталів він, нарешті, побачив свою ціль. Широка, слухняна, доглянута дорога обривалась відразу після білої таблички з перекресленою назвою міста. далі була пустота. Ні холоду, ні тепла, ні запаху, ні кольору.

Він минав останні метри й ніяк не міг зрозуміти як це, як щось може не мати кольору і як після цього на нього можна дивитись. ЯК?

Він обрав найзручніше глядацьке місце (десь метрів вісім від краю і прямо посеред білої дорожної полоси), поставив туди стілець, зняв свій рюкзак, дістав пляшку п”ятизіркового, легким зусиллям звернув шию кришці й приклався до горла.  Напів легкий приємний присмак прокотився ротом, горлянкою й зірвався нижче. А потім до сліз все те нещадно випалив.

Щоб нічого не повернулось назовні прийшлось пару секунд насильно тримати в собі. Повіяло легким бризом. Весь паперово-пластиковий непотріб під тим непомітним тиском поволі направлявся в пустоту. Ось він вже стикається з стільцем, рюкзаком, його ногами, б”ється, намагається вчепитись, вижити, продовжити своє нікчемне й нікому не потрібне існування, але кожен з цих, теоретично не наділених душею, зривався й летів в нікуди.

Після ста грамів стало цілковито зрозуміло, що дивитись на те, що немає кольору не можна.

Він озирнувся. В маленькому смертному марші душевнонезнайдених тепер виднівся чоловік( штани в класичну клітинку й біла пошарпана рубаха без верхніх ґудзиків), котрий ніс на плечі такий же стільчик і блискавично, як по змісту так і по швидкості, матюкався. Чоловік підійшов, гучно кинув з плечей стільчик, вирівняв його по лінії з першим і сів поруч. Ліворуч.

Навіть з тим, що він не встиг витерти повністю гель для бриття з щетини, все одно здавалось, що цей прибулець – явний шулер та інтригант. Він оцінив поглядом хлопця, зупинився на пляшці коньяку: “Пригостиш?” – прозвучало доволі вороже. потім гість практично вирвав з рук хлопця пійло й приклався. Поки він жадібно вливав в себе зміст пляшки, етикетка поволі тліла, огортаючись вогнем під правицею прибульця. осушивши пляшку він кинув її за межі світу й сам, протягнувши руку, назвався: “По. Едгар По”.

Колір. Ніхт. Ше

- У тебе там рука горить – хлопчина повільно перевів погляд з палаючої руки й зазирнув прибульцю в його сірі очі

- Ай-яй-яй. Де твоє виховання? Де оця відточена й нав”язана модель поведінки з старшими по віку товаришами? Богатирі – не Ви, Олексію… А мені, між іншим, в цьому році друга сотня стукнула. – Едгар кілька раз трухнув правою рукою і вогонь щез.

- Ой, та ладно, – через коньяк язик у Льохи став заплітатись, тому вимова потребувала відчутних зусиль, – не зазнавайся, ага?

По з неприхованою ненавистю зиркнув на співбесідника, від чого синім пламенем покрилась щетина з залишками гелю. Запахло паленим поліетиленом:

—- тут всяке нецікаве бла-бла-бла, котре не несе ніякої корисної інформації—-

Льоха підтягнув свій рюкзак, котрий вже встиг сповзти на асфальт й закрити собою шлях кільком одноразовим стаканчикам й пластиковим тарілкам, витяг звідти дві банки пива, щедро запропонувавши одну Едгару. Той без особливих прелюдій взяв банку, відкрив й так само як і з коньяком висушив одним швидким професійним залпом. Гетевей по заслузі оцінив такий хід й спробував сам, але далі кількох ковтків діло не пішло. До того ж він майже відразу відчув як на сприйняття впливає мікс з темного баночного пива й п”ятизіркового коньяку. Зауваживши, що Алянич сидить на стільці доволі рівно і очі його зовсім не обросли характерними скельцями, він вийшов на: “Слухай, а ти не міг би, – Льоха зробив кругові рухи вказівним пальцем навколо голови, – ну це, попустити шоль..”. По розуміючи кивнув, з максимальною артистичністю вирячив очі, розмахався руками в грандіозних піруетах і крикнув: “Атрізвість!”. Результатом було повне вивітрення алкогольного перебору, голова знову прочистилась, а По надмірно реготав з свого вдалого жарту. “От какашка” – подумалось Гетевею.

Тепер По умиротворено розглядав пустоту, а Льоха поліз в рюкзак за черговою банкою пива.

- В мене тут ще одне – якось нетвердо мовив Олексій передаючи банку.

- Я до ваших послуг, пане Олексію! – так само награно мовив По.

- Ти не міг би трохи розфарбувати горизонт, бо це “виколи_око”особисто мені  сприймати довлі важко…

- Ніяких проблем. Тобі як: постпанк, мілітарі, веселкою, взагалі палітрою – кажи.

- Давай сіреньким. Он як небо.

пустота нарешті осягнула колір, стала привітною і , нарешті, дозволила на себе дивитись. Було цікаво спостерігати, як легіони сміття, котрі, напевно, бались нізвідки, тепер весело зривались вниз, махаючи ручкою на “па-па” й підморгуючи хто чим міг.

ДіВі. Два

Коли хлопець був вже достатньо далеко, щоб не бачити його смайликів на рюкзаку, він почав огортатись сивим туманом. І разом з тим стовпи того ж туману почали з”являтись просто на вулиці: на парапетах, на пішохідних переходах, за вітринами кафешок й просто на дорозі, потім цей туман поволі обволок весь міський пейзаж до останнього непрацюючого світлофора. Найближчий стовп сформувався в декільох кроках від Едгара. Нарешті, визначившись з об”ємами, туман почав відступати, разом з тим лишаючи на своєму місці чорно-білі постаті людей, котрі переважно стояли, чи сиділи, чи лежали

—- далі бла-бла-бла, котре надмірно провокує продовження, тому :р—-

По, не дивлячись в сторону, передав комусь майже порожню пляшку коньяку, взяв з ефіру електробритву, дзеркальце й почав приводити себе в порядок. Пляшка була охайно забрана й дематеріалізована. “Знову пиячиш зранку?” – голос намагався здаватись суворим, але з тим же відчувалось, що він зараз зірветься на регіт. По показово проігнорував репліку й продовжував розмірено гудіти електробритвою, дріт живлення якої так і хитався в повітрі без діла. голос зліва почав насвистувати Ред Хот Чилі Перців, намагаючись потрапляти в такт з рухами дроту електробритви По, чим небезпідставно дратував останнього. Потім голос припинив свистіти й почав жужжати, імітуючи звук бритви, але під мотив тих же перців. Від цього волосся Едгара почало покриватись синенькими й жовтенькими язичками вогню. Ймовірно, голос домігся свого, тому все-таки зірвався на регіт, котрий відразу придушив і зробив вигляд, що поруч взагалі нікого нема. По закінчив бритись і в знак розуміння ситуації так стиснув бритву в руці, що та, спочатку почала тріскатись, розлітаючись пружинками й шестернями навсібіч, а потім закуталась в сивий туман й зникла, забираючи з собою всі деталі, котрі вже встигли вивільнитись.

—- По катіт бочку на джерело роздратування—-

Зліва від Едгара, втонувши в шикарному шкіряному широкому кріслі а ля “Дірєктор_стайл”, сидів хлопчина двадцяти двох – двадцяти трьох років. Коротка в минулому стрижка, котра встигла вирости до кучерявих зарослів, вічнотриденна щетина ( щоб ще була колючою, і ще лишалась лицевим аксесуаром), спортивні модні джінси, футболка на пару розмірів більша ніж потрібно і наглий вишкіл. Наглий безсоромний вишкіл. Хлопець тримав в правій руці маленьку вогняну кульку й тикав в неї пальцем, тим самим змушуючи кулю кататись по долоні.

- Едгар Алан По. Звучи-ииить… Я тебе навіть читав, до речі. “Чорт на дзвіниці” наприклад. А чого варта ця легендарна збірка дитячої поезії… – поволі хлопчина розфокусував свій зір, явно заглиблюючись десь далеко в себе. В кульку Тицькав вже автоматом.

- Діма, кульку віддай. Це моя фєня.

Десять в мінус сорок третій

Кров насичується до крапель, переважає реакцію іншого середовища й стікає по фалангам. Я намагаюсь курити, легені не піддаються і я заливаюсь кашлем, безсилий падаю на коліна.Розбита рука торкається підлоги і я знову кусаю нижню губу, щоб не кричати. По ще не висохшим доріжкам течуть нові сльози. Ось трохи нижче, з лівої частини губи з”являється цівка крові і, наслідуючи своїх попередниць, прямує ВНИЗ.

Стою, підходжу до стіни, намагаюсь загасити недопалок, спочатку тримаючись за фільтр, але потім огортаю сигарету рукою й вдавлюю її в стіну, знову обпалюючи собі долоню й припікаючи кров. Те, що лишилось від сигарети падає на підлогу, з”єднуючись з безліччю й більшістю.

Стою. Зсередини все стискається, я не розумію, я НЕ РОЗУМІЮ, я стискаю кулак й щосили б”ю в стіну. Біль настільки нестерпна, що я…

…. прокидаюсь

переглянуто 1861 разів 356 користувачами