Довгобуд. Формат.

Частина перша: Квант

1

Знищення потенціалу ніколи не радувало тверезо мислячу людину. «Єдине, що має значення – це любов». Цікаво, де ж я це чув?..
За вікном граціозно падають жовтневі кленові листи. Приємна деталь. Вона додає гармонії думкам. Знову втонув в цій світлині, де ми ще не здогадуємось про наше спільне майбутнє. Певно, саме через це фотокартка має якийсь таємний магніт, який здатен виривати мене з роздумів, коли я занурююсь занадто глибоко.
Я завалився в крісло, треклист самостійно вибрав «Я не той» 5ниці і тихенько почав з нього свої пошуки відповідного настрою. Я витягнув чергову останню сигарету, довго роздивлявся гору м’ятних цукерок на столі, закурив і врубив якусь вкрай нудну тіві-програму. В кімнаті було напрочуд затишно і приємно. Не зважаючи на те, що батареї ще лишались холодними, температура кімнати трималась на відмітині +15, зберігаючи стабільність навіть після ввімкнення обігрівача. І все-таки сьогодні видався напрочуд приємний день.
Телефонний дзвінок, як водиться, прозвучав занадто дзвінко і занадто несподівано. Rhcp зі своїм «Can`t stop» вмить розірвав легкі плівки сну, які й так окутували мене зі змінним успіхом.
- Ало.
- Даро-оова. Ти як спав? Чувак! Я розумію, що нам смертним не посміхається втручатись в твої сонні справи, але схоже, що хтось з нас забув про день народження Олі, на святкування якого ми з тобою були люб’язно запрошені. Ну, чому мовчим? Заснув?
- Я тут інформацію намагаюсь осягнути. Коли свято?
- Через годину маємо бути на місці. А нам ще з тобою подарунок фантазувати. Іншими словами в тебе десять хвилин на збори, потім зустрічай мене на зупинці і го за подарунком.
- Угу. Через десять хвилин буду готовий.
- Ну всьо тоді, не затримуйся, а то по іншу сторону вікна не все так сонячно.
- Ог. Ти теж не барись.
Я поклав трубку на підлогу знайшов наступну сигарету й безпристрасно запалив. Дим прокуреною ефірною стежкою підіймався до стелі і непомітно зникав в напрямку кватирки. І як я міг забути про цей день народження..

Вулиця зустріла рвучким вітром. Не зважаючи на мою осінню куртку і теплий светр, було доволі холодно. На зупинці чекав Льоха, на прізвисько «Gateaway». Він кружляв, пританцьовуючи, навколо пустої зупинки.
Поодинокі і так ліхтарі світились ледве видним світлом і виключно через одного. Картину доповнював меланхолічний, характерний для даної пори настрою невиразний, і закомплексований в собі дощ. Чому закомплексований? Це видно з того, як він себе тоді поводив. Невимушено і банально. Втім, як і все довкола.
Гетевей помітив мене і привітливо помахав рукою, не перестаючи при цьому пританцьовувати. За кілька кроків я теж вкрився під цим ненадійним, в деяких місцях ґрунтовно, заржавілим дахом зупинки.
- Здоров.
- Привіт. Ну що, готовий?

«Ну привіт. То як, хм.. готовий?»
Слова прозвучали чітко, виразно проносячи справжність послідовно по всим складам фрази. Але відчуття того що вона, як і її ехо пролунала тільки в моїй голові не давало спокою.
Світ рематеріалізувався, а точніше змінював свої процеси буття. Навколо все плавно переходило в банальну контрамотацію часу. Спочатку той, інший я, позадкував назад додому, потім Gateaway заліз в маршрутку і поїхав по зворотньому маршруту, принципово, що копія його лишилась стояти на місці. Тепер час зупинився. Не було ні пост реального білого світла ліхтарів, ні спокійно приємного відчуття впевненості в фізичності оточуючого.
В свою чергу образ Льохи почав якісно змінюватись. Обличчя всохло, подовжилось, волосся посивіло і зникло, очні яблука спочатку побіліли, а потім заповнились чимось моторошно чорним. Це «хтось» вже стояло в вишуканому чорному смокінгу і уважно вивчало мене через монокль.
- Дозвольте познайомитись, – він( по зовнішньому вигляду це все-таки він) протягнув мені свою висушену, як і все тіло, руку – Микола.
- Дмитро, хм.. я так розумію можна просто ДіВі. – може голос в мене й залишився дивом спокійний, але я доволі чітко відчував, як поволі сам починаю сивіти.
- Та ну, Діма, не прибідняйся. Не діві, а DreamWatcher.
Після цих слів він чомусь почав дуже уважно вивчати ліхтарі. За кілька секунд такої вимушеної мовчанки, він хлопнув лодонями і: по-перше по вулиці загорілись всі ліхтарі; по-друге вони горіли приємно жовтим вогнем.
- Ну то про що я хотів з тобою порозмовляти..
- Та хто ви, блять, такий?

***

Присмак металу. Запах медикаментів і дзвінкий сміх маленької дівчинки, що біжить по бездоганно білому коридору. Бетонні стіни і оголені нерви.

***

2

Першим прокинувся будильник. Рівно опів на восьму кімнату наповнив голос Армстронга, який співав щось вельми позитивне, часом, навіть даючи цим собі шанси на прослуховування композиції до кінця. Сонце непомітно проникало в кімнату і всіма силами намагалось пригріти сонну сім`ю, яка й без того не дуже воліла прокидатись. Луї Армстронг закінчив свій виступ, чоловік втомлено протягнув руку, і, щоб не дати миті повторитись, вимкнув будильник.
Так тихо, як тільки міг, він встав з ліжка, намагаючись не розбудити дочку, яка, напевно, тільки міцніше заснула після пісні Армстронга. Жінка вже господарювала на кухні, готуючи звичний легкий сніданок. Дивно, обігрівання ще не ввімкнули, але термометр показував +15.
- Привіт, Зайчик, як спалось? – вона завжди приємно дивувала його своїм вічнозеленим ранковим позитивом.
- Привіт, сонечко. Спалось відмінно, не зважаючи на те, що мене знову зранку розбудив дивний чоловічий голос.
Олена посміхнулась, ставлячи на стіл яєчню з тертим сиром та філіжанку запашної кави.
- Ти не забув, що ми сьогодні ввечері йдемо в гості до Котенків?
- Ні звичайно, сонце. Вино, торт брати?
- Думаю варто взяти Шардоне і якусь іграшку їхній малій.
- Добре. Скільки їй років?
- Дев`ять. Звати Катя. Тільки ж не забудь.
- Не забуду. Хоча, краще нагадай мені десь о шості, гаразд?
- Обов`язково. А то ще буде як минулого разу..
Максим згадав, як минулого разу купив набір ляльок «Барбі» для, як потім виявилось, трирічного хлопчичка. Це невільно викликало здавлений щирий сміх, але рівно такий, який би не завадив спати і бачити щасливі дитячі кольорові сни їхній зірочці.
За кілька хвилин високий статний молодий чоловік останній раз перед дзеркалом оцінив свій зовнішній вигляд, підправив галстук, взяв портмоне і вже був готовий покинути своє солов`їне гніздечко:
- Все, сонечко, я зникаю.
- Щасти там, і обережно в дорозі. – Олена ніжно поцілувала все ще сонного чоловіка і той, керуючись тільки сталевими рефлекторами покинув квартиру.

День починався дійсно гарним. За всю дорогу Максим не зустрів ні одної пробки, по радіо про щось бадьоро щебетали ведучі, а небо зустрічало всих яскраво блакитним кольором витісняючи собою навіть найбезпечніші хмарки. І це не зважаючи на те, що вчора цілий день лило як з відра. В пориві зберегти такий настрій собі й закріпити в Олени, Максим вирішив передати їй ранковий привіт через улюблене радіо. Він дістав телефон і почав звично швидко набирати номер радіостанції. І з кожною натиснутою клавішею на сусідньому сидінні частина за частиною з`являвся якийсь чоловік літнього віку. І був цей чоловік майже в такому ж охайному, випрасуваному й вишуканому одязі як і Максим. Лице цього чоловіка було як дві краплі подібним до обличчя Альберта Ейнштейна, плакат з фотографією якого доволі довго висів в кімнаті Максима, коли той був ще підлітком.
«Привіт. Впізнав?»
З рук Максима випав телефон, а щелепа абсолютно самостійно відвисла. Чоловік не зводив з Максима погляду, потім помотав головою, клацаючи язиком і сказав: «Краще б ти на дорогу дивився».
Сірий Пежо з шаленою швидкістю влетів в бігборд, опора якого при ударі майже дійшла до місця водія. Аварійні пристрої спрацювали миттєво.

Частина друга: Зірки

1

Кав`ярня мала назву « Ель Торо». Стоянка за вікном була майже пустою, не рахуючи кількох ланосів і ровера. На столику, де сидів цей статний високий блондин стояли дві філіжанки кави й фірмова попільничка. Одним горнятком, не зважаючи ще на ранкове «+15˚» він грів руки, а інше одиноко й показово стояло проти нього. Богдан полишив своє зайняття й дістав телефон, при цьому знову констатуючи факт зламаного крокодила на правій кишені. Напевно, чекаючи якогось дуже важливого дзвінка, він крутив в руках свій телефон, а очі наповнювались якимось злорадним світлом. Він натиснув клавішу виклику, передивився останні дзвінки і відклав телефон так, щоб останній опинився між власним і тим, одиноким, горнятком кави.
На вулиці знову йшов дощ. Невтомний жовтий «анторус» розвозив й так поодиноких, ласкаво прийнятих і схованих від цього меланхолічного нав`язливого супутника, гостей-пасажирів. На якусь мить Богдану здалось, що все навколо різко змінило фарби на жовтогарячий, сповнюючи вулицю теплим світлом неіснуючих ліхтарів. І маршрутка. Здавалось, вона ні з того ні з сього, не змінивши швидкості руху, змінила його напрям. За мить все зникло, заспокоюючи уяву звичними кольорами й «правильно» направленим «анторусом». Гіркий смак кави остаточно закріпив справжність оточення. Невільно в голові Богдана з`явилась думка про відпустку й непробудні дні сну.
В кав`ярні панувала тиша, якщо не звертати увагу на тихе фліртування офіціантки з якимось неприглядним парубком. « А вже й не за горами новий рік…» – думка хоч трохи зігріла серце, що вже встигло взятись кригою. « Знову цей черговий початок «з нового листа» – Богдан невільно посміхнувся.
Коли одиноке горнятко кави охолонуло, а Богдан вже збирався їхати додому, телефон все-таки розірвав очікування дзвінком. Але зовсім не тим дзвінком, на який Богдан так чекав…

2

Я прокинувся в білій просторій геометрично правильній кімнаті. Я лежав на ліжку з абсолютним нерозумінням де знаходжусь і, головне, хто я такий. Кістки крутило від болю, а м’язи горіли вогнем. Я був дбайливо вкритий білим простирадлом, яке закривало майже все тіло, але залишало відчуття вільності. Принаймні тої вільності, яку я міг відчути.
З особливих особливостей кімнати, які доволі особливо виділялись на фоні повного нерозуміння всього мого положення можна було виділити такі особливості: в своїх апартаментах я мав гарне медичне ліжко, педантично випрасуваний від чогось липкого і червоного звичайний медичний одяг, білі пухнасті капці( з орнаментом), власне біле покривало, гарні дубові двері посеред стіни зліва і велике чисте вікно. За вікном йшов сніг.
Коли біль стала терпимою, я піднявся з ліжка, одягнувся в запропонований варіант гардеробу і підійшов до вікна. Сніг валив не зупиняючись ні на мить. Великі лапаті сніжинки створювали непроглядну стіну стихії, так що незнання місцевості я списав саме на неї. Деякі сніжинки доволі артистично бились в шибки.
Задивившись на цей сніжний карнавал, я, здається, загубив відчуття часу. Чомусь згадав День Валентина. Двері майже без звуку відчинились і в кімнату ввійшла молода медсестра. Вона стала в проході, пару секунд вивчала мої очі, потім швидко сказала, що мені ще рано вставати з ліжка і треба набиратися сил. Сказала, щоб не підіймався більше поки не дочекається гостей. Ще раз глянула в очі й вийшла, зачинивши за собою.
Коли біль став нестерпним і ноги почали підкошуватись було вирішено повернутись в ліжко. Я лежав, насолоджуючись мільйонами голок, які жалили мої м’язи і думав про те, що навіть не уявляю, як мене звати.
Наступні кілька годин/діб/тижнів/місяців були провалені в сон. Періодично на таці з’являлась доволі непогана їжа, як для лікарень нашого міста. Решту залишеного часу я проводив коло вікна, або вивчаючи тепер вже власну стелю.
І ось одного разу я прокинувся, відчуваючи над собою пильний погляд чиїхось очей. Це був літніх років чоловік середнього росту, з волосяного покрову мав тільки сиві вуса середньої довжини і декількаденну щетину. Вдягнутий цей чоловік був в недешевий смокінг і певно, на ногах мали красуватись туфлі мінімум з крокодилячої шкіри. Але це прелюдія. Цей чоловік не мав очей. Тобто не мав очей в звичному для розуміння сенсі. Він мав абсолютно чорні очні яблука, звідки походила якась незрозуміла мені енергія, що прекрасно доповнювало мій й без цього передінфарктний стан. «Привіт, Діві.» – мовив він.
«Мене звати Микола, Прізвище – Тесла. Роки життя десяте липня тисяча вісімсот п’ятдесят шостого по сьоме січня тисяча дев’ятсот сорок третього. Відразу скажу – тебе тут ніхто не тримає. Хочеш – можеш піти в будь-яку хвилину.»
Я чув його голос, але рота він не відкривав. Але я чув кожен звук майже до болі чітко. Дивно, чому я не маю таких здібностей? Може він не людина? А може якраз навпаки? Я дивився йому в очі, намагаючись розгледіти в них хоч щось в надії знайти відповіді на ще не народжені питання. Я гостро відчував, що щось не так. Відчував, але зрозуміти, тим більше висловити не міг. Але залишатись в цій кімнаті ні бажання ні наміру не було. Тому я кинув на підлогу простирадло, надягнув халат і cпрямував до дверей. Тесла залишився сидіти на місці, навіть не повернувшись прослідкувати за мною, чи, хоча б помахати ручкою на «па-па».
Коридор як і кімната був просто насичений білим кольором. Бездоганно білі стеля, підлога й стіни, від яких віяло холодом. В повітрі літав запах медикаментів. Ліва частина коридору була в вікнах, де не було нічого більше ніж сніжна заметіль і незнайомі краєвиди якихось лисих пагорбів. Справа ж чергою йшли кабінети з різного роду написами: Сократ, Ньютон, Старша медсестра, Ейнштейн, Тесла, Діоген, Конфуцій, Процедури, Фрейд та куча інших. З усіх написів я зрозумів тільки про медсестру і здогадки не маю, чому на одній з табличок було написане прізвище того чоловіка.
Хвилин через двадцять в кінці коридору почали виднітись фарбовані червоні двері з решітками на шибках й табличкою з не менш дивним написом «Quit». З кожним кроком фарба на дверях набувала яскравості і червоний тепер був червоним безапеляційно.
В пору з моєю доволі розміреною ходою зліва почав з`являтись Тесла, кожен рух якого спочатку мав розсікати повітря, що певно й приводило до дивної реакції результатом якої була поява легкого туману саме в тих місцях, де за мить матеріалізувався сам подразник сталого повітря. Декілька хвиль і разом зі мною в ногу йшов Микола Тесла, з інтригою в погляді(звідки мені про це знати?) дивившись на ті червоні двері.
«Знаєш, хлопче, я тут тобі не все сказав» – почав Тесла, поклавши мені руку на плече, що сповільнило мій рух, а потім повністю зупинило.
«Краще сам подивись»
Я обернувся в зворотному напрямку і побачив дивну картину: Чоловік років тридцяти тримав на руках маленьку дівчинку, показував на завірюху за вікном і про щось тихенько розказував, потім ніжно поцілував дівчинку в щічку, а та в свою чергу оповила чоловіка руками навколо шиї.
«Цей чоловік сьогодні зранку втрапив в аварію, зараз лежить в нашій лікарні з доволі чисельними серйозними переломами і черепно-мозковою. Вдома його чекають любляча жінка й маленька дочка. Якби не вони, Максим вже давно покинув би наш світ й заслужено відпочивав десь на околицях Оріону. Але, доля розпорядилась інакше. Так ось. При виході звідси я гарантую тобі повернення всього того, що ти мав, і , повір, гарантую багато більше. Але в той же момент, коли за тобою закриються ці червоні двері… Вибір за тобою.»
Отримавши дану порцію інформації я вдивлявся в ті силуети батька й маленької дочки в нього на руках. А ще думав, що гадки не маю, що там в мене за життя і чи настільки я потрібен десь там, за кулісами, щоб вбити заради себе людину.

«Ну от і добре. Твої перші на право.»
Тесла тихцем стулив свої лодоні, після чого чоловік з дитиною розтанули в такому ж тумані, як той, звідки з’явився й сам Тесла. Останній же зімітував підняття в мою честь капелюха, відчинив найближчі двері й розвалено зник десь в такій же контрастній білизні. Двері мали табличку: «Тесла».

3

Біла «газель» обладнана потужною антеною і багатомовною наклейкою «Телебачення» покинула Київ і направилась до Міста-привида. Команда сиділа мовчки, проводжуючи останні кольорові світла супермаркетів та барів. Атмосферу наповнювало крайнє невдоволення зіпсованого суботнього вечора й ночі в цілому, і тільки від молодого сповненого енергією й азарту спеціаліста-електроніка ( крім того через пів року магістра) віяло непідкупним ентузіазмом.
Нелі, наша правиця в ролі прикриття, закинула свій МП-5 і дико вибачалась по телефону за зірвану романтичну вечерю, видумуючи якісь невідкладні корпоративи і жорстких керівників; Твістер – сапер зі стажем і просто гарний мужик, розклався якнайзручніше й відстрілював терористів в якомусь дуже реалістичному екшені на ноутбуці; Богдан, в свою чергу, сам викликався бути водієм, заздалегідь вимкнув телефон і тепер вивчаючи темні ворожі краєвиди думав про щось занадто своє, щоб починати з ним розмови; І тільки молодий напів-магістр неперервно щось вираховував, щохвилини скануючи місцевість, від чого адреналіну в його крові щораз ставало все більше.
Виринувши з роздумів, Богдан відмітив, що не може визначити лінію горизонту.

4

В цей раз я прокинувся від тихої розмови двох стареньких альтів. Протилежну мені стіну тепер прикрашав дбайливо зроблений камін. Поруч з ним стояло три шкіряних крісла, в двох з яких вже сиділи, тримаючи в руках (напевно) по келиху бренді й сигари, та про щось тихцем розмовляли. Я встав, точно пам`ятаючи, що не роздягався, натягнув на себе попередній одяг й підійшов до громади.
Тесла привітався, Познайомив мене зі своїм опонентом в якійсь дуже розумній дискусії. Назвав його великим світилом, ім’я якому Зігмунд Фрейд, далі не забуваючи додати його роки народження-смерті. Сказав, що мені дуже пощастило особисто бути знайомим з такою легендарною людиною, на що я огризнувся, що мені взагалі легендарно пощастило вляпатись в таку легендарну історію. Ці два легендарних світила ввічливо посміялись й запропонували мені приєднатись до їхнього маленького диспут-клабу.
Мені люб’язно були запропоновані келих бренді й вже запалена сигара. З превеликим задоволенням я прийняв гостинець, відчуваючи якусь нездорову слабкість до «кубинок».
«От скажіть нам, милий друже, Ви, як ясна голова та представник, принаймні, живої частини людства, ось що Ви думаєте про персоналізацію реальності та нав`язування саме статичної дійсності на голови нічого не підозрюючого оточення, розуміючи, що цим самим ви руйнуєте засади саме персоналізації реальності тих, кому Ви, так недалекоглядно нав’язуєте чужорідну їм дійсність?»
Смакуючи якісну сигару й заливаючи це задоволення велетенськими ковтками не менш якісного бренді, яке дивом не закінчувалось в моєму келиху, я спокійно, підбираючи найвибагливіші звороти розказував про свою реальність та про їхню дійсність, забуваючи про цензуру вже з першої фрази.
Вислухавши мою точку зору з приводу останніх подій, Фрейд загадково посміхнувся в котячі вуса, й закинув щось про нервову нестабільність, яка скоріше всього пов’язана з чимось «перченим» на моєму особистому фронті. Я спробував спопелити його поглядом, та натомість отримав тільки ще одну зрадницьку посмішку в свою адресу.
Наступні кілька хвилин ми провели в тиші, слухаючи атмосферне потріскування вогню, який не зважаючи на присутніх апетитно ласував дубовими прянощами. Спочатку я вивчав свою тінь, на сусідній стіні, а потім перейшов на вивчення відсутності тіней моїх співбесідників, що не дуже й справляло враження. Далі мої думки згадали Максима.
« А за нього можете не перейматись. Краще б Ви про себе думали. Максим зараз в гостях, розпиває Шардоне й ділиться всілякими дурницями з друзями». Я сказав, що він не вміє блефувати, на що Тесла лагідним тоном попросив якогось Альберта покинути кімнату. На наступну мою думку Тесла погодився і через мить в кімнаті з’явилось ще одне крісло з дивакуватим літнім чоловіком, так само в смокінгу, але з чудернацькою шевелюрою і традиційними для цієї компанії вусами.

5

«Всьо, Ми на місці» – майже прокричав малий, розриваючи мовчання після кількох невдалих спроб завести розмову.
Біла газель зупинилась прямо перед входом до міської поліклініки номер тринадцять. Твістер, Нелі та Бо покинули машину, отримуючи перед виходом якісь маленькі прилади, заздалегідь невідомо для чого.
- Наша ціль – молодий парубок років двадцяти. Взяти живим, інші – не важливо. Зараз просуваєтесь в кімнату номер двадцять вісім. Там я ввімкну ваші передавачі і в теорії все повинно запрацювати – недомагістр, вибачаючись, посміхнувся і побажав удачі, на що отримав доволі цікаві відповіді.
- І молися, щоб ти все правильно розрахував – Нелі на останок підморгнула малому й долучилась до хлопців, що вже тримали курс до поліклініки.
Три портативні ліхтарики розрізали пануючу темряву й почали оглядати приміщення. Підлога була вкрита розбитим склом, ржавіючими балками, шматками дверей й неймовірним шаром пилу. Стіни прикращали гнітючі графіті маленьких дітей, зроблених чорною фарбою, що неабияк додавало атмосфери до пошуку потрібної кімнати. Перший поверх кімнати з потрібним номером не мав, тож група перейшла до наступного поверху, в душах надіючись, що сходинки витримають.
Хвилин п’ятнадцять пішло на пошук потрібних дверей, які на відміну від будь-яких інших в цій будівлі були взагалі не ушкоджені за довгі роки німого крику. На дверях красувався пластиковий золотистий номер «28». Три ліхтарики проникли в пусту кімнату, розносячи по рації підтвердження про готовність.
Отримавши підтвердження, малий, ще раз побажавши удачі, ввімкнув потужний ретранслятор, який з таким же успіхом міг бути звичайнісіньким фільтром. Специфічно змодульовані хвилі вирвались з передавачів команди, безпрецедентно впливаючи на реальність тріо і дійсність кімнати.

Вогонь в каміні помірно переварював поживу, чотири крісла стояли сидіннями до світла, а постаті в них щось спокійно обговорювали, розпиваючи бренді й періодично затягуючись «кубинками». Нелі, Твістер і Бо в бойовій позиції стояли в кількох метрах за кріслами й від несподіванки сильніше вчепились в свою зброю.
Тесла загадково посміхнувся, закочуючи очі, мовляв «ну нарешті». Він піднявся з крісла й підняв руку, ймовірно намагаючись привітатись з прибувшими. Напевно, дівчина вбачила в цьому акт агресії і випустила в Теслу чергу бронебійних. Хоча, коли я вперше його побачив, то, певно, теж випустив, якби мав зброю в руках. Тесла розтанув в сірому тумані, пропускаючи кулі повз й залишаючи таким чином пам’ятку на стіні позад себе.
« Нам потрібен хлопець» – чітко й виважено процідив крізь зуби високий статний блондин знімаючи свою іграшку з запобіжника. Я подивився на Фрейда, той погоджуючись кивнув. Я встав, й так само підняв руку як і Тесла, оцінюючи реакцію новоприбулих. Наступної черги не було. Масивний плечастий, напевно десантник, підійшов до мене й міцно взяв за лікоть. Блондин підніс рацію до рота й відправив «ми готові». Все враз наповнилось сліпляче білим світлом, а потім так само сліпляче непроглядною темрявою. За кілька хвилин очі звикли до темноти і я почав розрізняти обриси пустої кімнати, впізнаючи вже майже рідне вікно.

***

Тесла стояв на невисокому пагорбі поряд з поліклінікою та проводив поглядом чотири тіні, що похапцем повертались до білої машини поряд з входом до будівлі. Ліворуч з’явився сірий непроглядний туман, звідки матеріалізувався Фрейд.
«Вони ще не готові.»
«Повністю з тобою згоден, мій друже, повністю з тобою згоден…»

Частина третя: Червоні піки

1

Моя розповідь тривала рівно п’ятнадцять хвилин, допит йшов третю годину. Кімната, в яку мене так лагідно й ввічливо, віддаючи данину віковим традиціям захвату в полон, запросили являла собою прямокутну коробку, пригрівши зсередини характерне «дзеркало», столик, пару стільців й недосяжні, втрачені на фоні стін, двері.
Сам допитувач кудись зник, залишивши на мій розгляд попільничку й пачку цигарок бюджетного типу з красномовною назвою «Bond». Думаю, Джеймс не розділив би гумор виробників, якщо б йому прийшлось дізнатись про таке саркастичне порівняння з третього сорту тютюновими виробами.
З кожною хвилиною перебування в дійсності динамічній до мене поверталася пам`ять і приходило розуміння подій останніх фактичних годин: повне підкорення чужорідному організму та, як стверджують ці невідомі з будь-якої сторони мені люди, дослідження моєї генетики і вивчення рефлексій.
- А чому саме я?
- Ти та нині покійний Максим Геннадійович Неліпа були найкращою сировиною для дослідження і вивчення нашої еволюції та розумового прогресу в цілому. Але сила волі Максима видалась настільки великою, що їм прийшлось відмовитись від нього та взятись за такий другорядний, хоча й не менш цікавий об`єкт, яким тобі й пощастило бути. – Богдан крутив в руках телефон, який доволі нав’язливо просив ввести pin-код, – Вітаю, ти перший щасливчик на планеті, який вже навіть встиг затоваришувати з позаземною формою існування розумово активної матерії.
« На Вашому місці, пане Богдане, я не став би подавати все в даному світлі, особливо якщо Ви й гадки не маєте про що мова.» – поява в кімнаті легкого сірого туману, а потім і самого гостя була майже очікуваною.
«Ми прийшли сюди за покликом одного з наших братів, ім’я якому Гермес. До речі, де він, де мій молодший брат?
« Я тут, друже. Завжди був і, напевно,»
«Ні, зажди» – фантом геніального фізика Ніколи Тесли та тіло абсолютно симетричного накачаного здорованя, яке ще огортали поодинокі язички туману вмить застигли, щосекунди втрачаючи кольори і зводячись до чорно-білої гами.
Проекції відтаяли, знову набуваючи «природних» кольорів.
«Ну як знаєш. І пам’ятай, що завжди можеш розраховувати на нас.»
На прощання Тесла підійшов до мене, дістав з внутрішньої кишені свого смокінгу кульок з м’ятними цукерками й протягнув мені. «Кидай палити, здоров’я тобі ще знадобиться» – Тесла хитро підморгнув цьому нізвідки не очікуваному новоприбулому герою й дематеріалізувався за стіною легкого, але вже непроглядного туману.

2

Десь за містом, по вранішнім вулицям розлітався теплий гарний запах ледь підгораючих млинців, які забула вимкнути молода дівчина, знову заблукавши в обіймах коханого…

Далеко-далеко в лісі двоє планокурів роздували буль, думаючи, що нічого крутішого раніше вони не відчували й з дитячою обережністю розбивали патичками новоутворені кучки пилу …

Десь за містом, бабуся, вдихаючи приємний аромат свіжих підгорівших млинців згадувала свою молодість і збирала внукові торбу з обідом, поки той десь в гаражі пропадав за пошуком вудочки…

На очах в маленької дочки, щойно поцілувавши її в щічку, розсипався батько, залишаючи за собою горстку пилу…

Це був ранок, коли плакав творець, ім’я якому Гермес. Він прожив майже все життя, коректуючи історичні події людства й відкриваючи їм закони й науки саме тоді, коли це було потрібно. Цього ранку він попросив у зірок повернути любов в серця його народу, і зірки виконали прохання, знищивши тих людей, серце яких навіки стало каменем…

Це був перший ранок за кілька тисячоліть без світових лідерів…

Цей ранок був на диво прохолодним. Молода пара сиділа на пірсі й проводжала в плавання маленьку яхту «Надія». Хлопець накинув на плечі дівчини свою куртку, міцніше притискаючи до себе. Він дивився на горизонт і, чомусь, був певен, що цей ранок багато чого змінив в світі і що тепер можна не боятись міжконтинентальних ракет і “червоних” кнопок…

Це був єдиний ранок, коли дощ йшов по всій планеті розносячи тугу й відчай, даруючи радість та щастя.

переглянуто 7873 разів 1345 користувачами