I. Гарячий Старт

1. Гарячий Старт

Сидів, нікого не чіпав й перечитував Азімова. Навіть хотілося чогось перекусити, але вже чотири дні як Льолька зібрала манатки й зникла в невідомому напрямку (до мами). Хоча в морозилці прямо таки мали бути якісь м’ясні резерви, але їх треба було як мінімум розморозити. Тому було вирішено знищити ще одного льодяника, хоча вони вже давно стояли проти горла. Та й взагалі були просто проти такого знущання над моїм дорогоцінним шлунком.

За одинадцять днів карантину, думаю, кожен громадянин, котрому випало щастя знаходитись в місті починав так чи інакше переосмислювати те, що сталось. З одного боку бути на держ. утриманні класно й кольорово, але особисто на мені це ні фіга не відобразилось. Післязавтра я вже мав здати першу главу свого нового дітища, а в голову вже точно не лізло нічого більше, крім цукерок і Льольки.

А ще ці вікна. Ось кому там з тих лисих неадекватних правлячих голів втерлось не тільки впровадити комендантську годину після двадцять другої, так ще й штори змушують тримати в закритому режимі. По ящику, до речі, вже показували кілька судових процесів над тими, хто цього не дотримався. До речі, ящик.

Ввімкнув екстрений канал. Знервована ведуча хоч і намагалася виглядати натурально й естетично, та напружений графік екстреного каналу давався в знаки. Думаю, якшо б там зменшили відсоток брехні, то й ведуча стала б трохи світлішою. Хоча дуже навіть пофік. Поки дівчина з екрану щось несла про нову хвилю судових стягнень за порушення комендантського режиму я продовжував змагатись з думкою про їжу. Нарешті я програв й задоволено-переможено погорнув на кухню робити чай. Нащастя, в мене ще лишився запас вічно свіжих бубликів.

Назад у вітальню я майже злетів на крилах щастя. Відкрив ноут, запустив текстовий редактор, поклав руки на клавіатуру, дочекався пори, де мої очі перестають світитись, закрив ноутбук й пішов назад на кухню за, вже готовим, чаєм й пакетом бубликів.

Почав сумно так вивчати стелю, намагаючись згадати що ж я такого придумав поки заливав заварку. Здається озвучена вустами ведучої статистика смертності населення, котра, за її словами, має добру тенденцію до стримання вірусу, тільки доповнювала таку ось вечірню ідилію. А потім щось пішло не так. Ведуча незвично замовчала ( погодьтесь, дуже незвично, коли мовчить ведуча), я намацав поглядом ящик саме тоді, коли їй до столу сапорт в обличчі спини передавав якісь папери. Дівчина почала:” За оперативною інформацією наших кореспондентів стан речей на поточну годину такий: через збільшення й посилення супротиву комендантському режиму серед цивільного населення міста, влада вводить в Київ військовий резерв, котрий як і весь режим буде фінансуватись з бюджету ООН. Також ООН направляє до нас представників відділу «Тарсоніс», котрий був створений спеціально задля швидкого придушення організованого антидержавного руху. Наразі це все, з Вами буда ведуча екстреного телеканалу « На пульсі» Олеся Подерев’янська, наступний випуск новин чекайте за годину. Будьте обережні». Після заставки погнав рекламний п’ятнадцяти хвилинний блок, а пустоту шлунку швиденько наповнило відчуття скорої великої червоної крові. Такої собі липкої й неприємної крові громадян міста. Точнісінько таких як я.

2. Привіт.

Поки я намагався підібрати словесну оболонку до чудних й незвичних нових (забутих старих) відчуттів, що воювали в животі, хтось почав насилувати мій дверний дзвінок. Все було б й нічого, тільки у нас в під’їзді років так зо п’ять стоїть домофон. Почуття в животі, здається, набрали свого критичного значення й тепер поривались назовні шляхом нижче закріплених органів. Переборовши себе я встав, взяв мобілку, зафіксував її в стисненому положенні лівої руки й  пішов до вхідних. Питати «хто там» я зважив недоцільним, тому просто тремтячою правицею відкрив двері.

За дверима, усміхнений на всі тридцять два, в звичайній собі білій футболці й синіх спортивних джинсах, тримаючи в руках піцу, стояв молодий хлопчина. Своїм божевільно смачнючим ароматом піца була саме тим, що могло зараз перемогти тих чуваків в моєму шлунку.

Полибившись ще з хвильку хлопець видав: «Зазвичай мене звуть крутим чуваком, але частіше просто Діма, або ДіВі. То як, запросиш в квартиру чи ще трохи погальмуєш?»

Щось розпитувати я почав тільки після другого шматка піци. Запивши все це чаєм я приготувався до словесного розстрілу пана Діми, але він знову заставив мене гальмувати. Поспостерігавши, як я наминаю принесену ним їжу, він встав дібрався до центру кімнати й вирік: «А диви шо я вмію!». По цих словах його окутав сивий туман, потім схожий стовп туману з’явився біля вікна (а це метрів зо три фактичної відстані), поступово деталізуючись в цього ж хлопця. Коли туман щез, а Діма мені підморгнув, то дике бажання їсти кудись пропало. Задоволений викликаним ефектом й моєю відвислою щелепою, він знову повернувся на своє місце. Зі стогоном насолоди ввалився в крісло  смакуючи слова й розтягуючи посмішку запитав: «Ну то як, досі віриш в епідемію?».

Шокований побаченим я пропустив його слова крізь вуха. Зате, тепер я точно знав, як буде починатись моя робота. З роздраконеного вулика я все-таки зумів вихватити хоча б одне питання. Маючи в голові вигляд типу: «Оу-ее-кхм-мм-обогішоетазараз було?», прозвучало воно все-таки як: «Як ти це зробив?».

«А тут всьо просто, – почав він. -  зник тут, з’явився там. Окутався туманом для ефектності. Ну чи якось так.» – Він знову розтягнув свою либу, але тепер хотілося дати йому по зубам.

« А тепер до справи. – Діма закинув ноги на стілець, дістав пачку цигарок, закурив й приготувався говорити. Я, чомусь, був уже впевнений, що ця сволота точно знає, що я недавно кинув, тому психіка моя відносно всього, що зв’язано з цигарками знаходилась ще в доволі хиткому стані. – Пам’ятаєш феномен втраченого часу, котрий тверезомислячі анонімуси в мережі відразу ж почали прив’язувати до багаточисленних інцидентів, в котрих кораблі трощили порти, намагаючись пристати до суші? Так ось все це напряму зв’язане з тим, що ти бачиш зараз. І мій кльовий фокус і блокада цілого міста під маскою ізоляції епідемії, все це прямим (найкоротшим) чином зв’язане з феноменом втраченого часу, котрий Тарсонівці вже встигли акуратно зам’яти й витерти з мережі. А тепер ми плавно підійшли до того моменту, де я, зазвичай, розказую чому я з тобою цяцькаюсь. – Діма ще раз смачно затягнувся, випустив дим, й втер кросівкою в підлогу недопалок. – Так вже трапилось, що ти маєш такі ж здібності як і я. Як й інші кільканадцять мільйонів нічого не підозрюючи чуваків і чувіх. І так вже трапилось, що недавно ми втратили багато наших в м’ясорубці з Тарсонісом. Ці суки тепер вміють нас блокувати. Тому ми ведемо зараз активне й швидке вербування нової крові, але шоб дуже не морочитись з «зеленню», ми відразу ж звертаємо увагу на індивідів з, апріорі, розвинутою свідомістю. За браком часу кожен новенький пройде ази курсу молодого бійця й отримає такі ж ази користування своєю здібністю. Ну ще для особливо цікавих в нас надають не більші ази того, шо тут насправді коїться.». Він дістав нову цигарку й запалив.

З кожним його словом мені наче хтось підливав масла, поки я не витримав, потім дочекався моменту, коли він затихне й спитав одне просте питання:

-  А якшо мені глибоко на це пофік?

- Повір, це нікого не гребе. – Він знову витягнув либу й присмоктався до сигарети.

І чомусь, здавалось, шо так і мало бути. Особливо після того як вже ну абсолютно точно розірвали з Льолькою. Особливо, коли потім почав потемному бухати. З пустим поглядом взяв ще один (ще телий) шматок піци й почав повільно задумливо його жувати.

Дожувавши піцу й полірнувши за тим рештою чаю я, нарешті, помітив уважний погляд пана Діми просто кльового чувака Діві і степінь накуреності в приміщені.

« Раз вже ти закінчив, то я продовжу. – тепер він вже не посміхався, що особисто мене дуже навіть тішило. – Не дуже складно поворушити своїми мізками до того місця, де приходить думка, що раз нас накрили під Амстердамом, то в Києві вже точно відстежують всі аномальні ефірні шлейфи. Тому прямо зараз ми відправимось нагороджувати тебе гордим званням бомжа.» – Діма встав й попрямував до мене.

І ось тут до мене все-таки дійшло велике прозріння того, що трапилось: «Та йди ти на хрін!!». Але це зовсім не завадило йому мене вирубити. Навіть зважаючи на те, що я відмахувався ноутбуком.

3. Пункт Прийому Зелені

Я відкрив очі від потужного позиву рідного організму й через мить, майже вишиваночкою, на незайманому білосніжному снігу опинилась і піца, і чай, і шлунковий сік. Я впав на коліна й чекав, поки мине нудота. Обпершись об величезну каменюку, так щоб не задувало снігом, курив й реготав Діма. «Реакція завжди одна й та сама, а я ніяк не звикну» – вицідив він через регіт.

Мене ще нудило, але, на щастя, розмальовувати сніг було вже нічим. Тепер я звернув увагу на другорядні подразники, такі як біль в потилиці й надзвичайно холодний вітер з вкрапленнями гострого, як бритва снігу, та ще прямо мені в обличчя. Щось схоже на такий біль в потилиці я відчував лише тоді, коли мені в 15 вшивали власний електронний паспорт. Нарешті я зрозумів про статус бомжа, про який хвилин п’ятнадцять( звідки така інформація?) згадував ДіВі. Все це починало нагадувати страшний сон. Власне страшний сон це почало нагадувати ще одинадцять днів тому. Там далі, в горах, виднілись заметені куполи якихось корпусів, заставлених тарілками й вишками. ДіВі уважно стежив за мною, а мені все більше хотілось втекти якнайдалі і якнайшвидше. І навіть все-одно куди. Діма докурив сигарету, розтер недопалок по кам’яній брилі й рушив до мене. « А на цьому місці всі завжди миляться рвонути кігті якнайдалі» – я навіть не встиг збрехати, шо я не з таких, як цей гад знову мене вирубив.

Включився я тепер вже на лікарняному ліжку, в кімнаті, завішаній туєвою хучею різних надскладних приборів, котрі заспокоююче пищали в такт моєму серцю. Тіло виломлювало від слабості. Мене знову нудило, і я вже точно не розумів що за брєд тут діється. Зір розфокусувався на нуль і все попливло. Потім, здається, я бачив силует якоїсь жіночки, вона перегнулась наді мною, похитала головою і зникла, потім таке саме зробив ДіВі. Або не зробив… і обривок діалогу:

-         Ну як він?

-         Та Бог його знає, здається сам його організм не приймає перехід. Чи що. Не знаю, чесно. Дім, може ти все-таки перегинаєш палку? Ніхто крім тебе не доставляє зелень в критичному стані.

-         Жити буде?

-         Не знаю, я ж не лікар. Зараз вколю епініфрину йому а там подивимось. І де цей чортів Вересень?..

Далі звук теж поплив, потім все ( і звук, і відео) злилось в одну яскраво білу картинку, а потім був укол і я провалився в пітьму.

Наступного разу я отямився все на тому ж ліжку. В роті був дивний присмак, котрий я раніше ніколи не відчував. Всі м’язи, як і скули, крутило від болю, хотілося або набухатись, або померти. Органи чуття потихеньку відновлювали свою функціональність. Якийсь мужик взяв ліхтарик й почав світити мені в очі. Хотілося його обматюкати, але дуже вже язик розпух. Потім кудись вліво мужик сказав: «ДіВі, забирай свого клієнта, він вже готовий». Потім він повернувся до мене, на обличчі грала якась така собі професійна посмішка. Він дістав планшет і зачитав: «Ага, Єфґемов Олександр. Готовий до деактивації паґазитних нейґонів». Потім поставив там же галочку. Чи хрестик. Чи що він там поставив і ще раз позвав ДіВі. Той без слів загріб мене під плече й кудись потягнув. Ноги жахливо переплітались, але я щиро намагався завдавати якнайменше клопоту. Тільки й встигав натикатись поглядом на такі ж білосніжні, як і все тут, коридори з кольоровими лініями паралельно підлозі. Нарешті ми зупинились перед якимись дверима, мене відразу ж почало нудити. ДіВі вже по-братськи підтримав й сказав: «Тримайся хлопче, лишилось ще трохи». Двері відчинились й ми ввійшли в простору кімнату, з кількома панелями керування, кілометрами різнокаліберного й різнокольорового дроту, котрий, здавалось був всюди. По центру кімнати ( головною ялинкою) стояло крісло, куди й вела більшість тих дротів. Наче мішок з картоплею, мене кинули в те крісло й оперативно в усих легко- й не дуже доступних місцях закріпили зажимами. Потім Діма крикнув комусь за пультом: «Ну шо там, готові? Давай!». Він махнув рукою, а мене шибонуло током. І як це вже не смішно звучить, я знову відключився.

4. Run, Rabbit, Run. pt1

Я стояв біля куполу огляду й курив. Ця зараза, ДіВі, лишив минулого разу біля мого ліжка свої сигарети. Ззовні, як завжди, валив сніг і з усього свого розгону влітав в он ті коричневі гори, котрі, за чудернацькою забаганкою природи, були звідси схожі на правильну стіну. І тільки заметені снігом її вершини вказували на натуральне походження цього дива. Внизу, в холі, лунали важкі кроки і тихий глухий мат. Певно, на «кухню» повели нову зелень. Про те, що ту страшну кімнату називали «кухнею» я довідався зовсім недавно і від того ж просто кльового чувака ДіВі.

Хвилин через сім починався ввідний курс для зелені. Якраз вистачить часу викурити ще одну сигарету, допити каву й спуститись в аудиторію. Сьогодні цілий день думаю про Льольку. Цікаво, як вона там? Напевно, вже забила автовідповідач своїми повідомленнями. Хочу побачити її. Сигарета обпекла пальці. Потім я голосно про себе матюкнувся, що кинув недопалок не в попільничку, а в чашку з кавою. Час іти вниз.

Оу, це точно не було схоже на аудиторію. Навіть на місце для брифінгу це було схоже більше. Це була звичайна лабораторія, з клітками (порожніми) для щурів й іншими крутими на вигляд і надто закрученими для того, щоб збагнути їх, приладами. На дальньому столику стояв ноутбук і проектор. А за столиком сидів педантично побритий, лисий чоловік в білому халаті й акуратними окулярами. В аудиторії було ще троє пасажирів, кожного з яких я вже бачив в коридорах Елвіса. Одна дівчина й два хлопця. Я ввійшов в аудиторію, взяв стільчик з бічних столиків, підтягнув його в центр кімнати до інших, сів, двері зачинились і лисий чоловік в білому халаті почав.

«Тож добґого вам, майбутні наші тіні, часу доби. Як ви вже знаєте, ми знаходимося на дослідницькій станції ООН «Елвіс», що на теґиторії Гґузії, чи Джоґджії, кому як подобається. Відґазу ж пґо наші відносини з оґганізацією Таґсоніс. Чи співпґацюємо ми з ними? Так. А якшо конкґетніше – вони намагаються знищити нас, а ми – їх. Яка пґичина, спитаєте ви. І пґавильно спитаєте, і я вам відповім. – він протягнув вліво відповідну руку, стиснув її саме так, наче там знаходиться якась ємність, в утвореному просторі з’явились язички туману, а вже з нього й, перед тим уявна, чашка кави. – ми – люди, що назвали себе тінями є ґезультатом їхнього невдалого експеґименту. І як усі ґозумні коґпорації, експеґименти котґих виходять з-під контґолю й намагаються дати по гоґіхам своїм винахідникам, вони намагаються знищити нас. – чоловік гучно сьорбнув кави й продовжив – Тепеґ пґо можливості. Колись мене як і вас витягнули з області покґиву четвеґтої платфоґми, ґівно так само як і вам деактивували ваш паспоґт, і вже точнісінько як вас, мене водили на кухню. Взагалі-то я маю бунтівних хаґактеґ і пеґсонал Елвіса мав тоді зі мною великі клопоти. Сподіваюсь, ви ґаніше зґозумієте пґавильну суть ґечей і будете адекватно ґозцінювати ситуацію. Так ось, щодо здібностей. Що ми точно знаємо на даний момент, це те, що екстґене завеґшення опеґації «Світ Тіней» найбільше позначилось на ґеципієнтах четвеґтої і сьомої платфоґми. Ми, як діти платфоґми номер чотиґи тепер маємо можливість переходити за межу. Тобто в наш віґтуальний, якшо забажаєте, світ, котґий, за таких же незґозумілих пґичин лишився активним навіть після відключення апаґатної частини платфоґми.» – чоловік зупинився. Не можу навіть сказати, через що я погано розумів, що він розказує – через його жахливий єврейський акцент чи через те, що я просто нічого не розумію. Уважно оглянув кожного з присутніх, «лектор» посміхнувся й вирік: « Я так ґозумію, що маленька пеґеґва вам не завадить. Пеґекуґ десять хвилин».

На тому ж третьому поверсі для паління й огляду місцевих красот я роззнайомився з своєю групою. Той, що поменше, у білій футболці з двома нігерами замість каракуль – то Ігор. Власник альту й поклику писати тексти для реперів, на чому непогано заробляв. Хлопчина ростом вище – це Ростислав. Мав два хлібних кіоски й у вільний нічний час розфарбовував трафаретами місто. Дівчинка ж взагалі була щасливою послушницею обласної псих лікарні, Їй двічі саме пощастило вижити після двох спроб завчасного закінчення життєвого шляху. Особливо в ній магнітили погляд груди третього розміру й пухкі виключно україномовні губки. Для себе я зробив висновок, що публіка в групі зібралась точно непересічна. Ми докурили (а курили всі) й почали спускатись вниз.

Ми позаймали свої місця, але чоловік в халаті може й звернув на це увагу, але виду не подав. Саме зараз мені здалось, що десь я його точно бачив. Згодом почулись звуки складеної косинки, він закрив кришку ноутбука, досьорбав каву, тепер вже порадував кожного своїм поглядом й почав: «Ну що ж, товаґиші мої дґугі, давайте спґобуємо ще ґаз. Звуть мене Микола Веґесень. На Елвісі я виконую ґоль головного лікаґя, так як пеґед пеґеходом в тінь, дуже успішно цим займався в пеґшій пґиватній міській лікаґні. І тільки вже потім я інстґуктоґ для зелені. Тому пґошу не судити мене дуже сувоґо. – він, наче вибачаючись, посміхнувся й повів далі. – Сам СТ має дещо дефоґмований плин часу, тому абсолютно всю доступну нам інфоґмацію новачки отґимують саме там. А задача мене, як інстґуктоґа, вбити вам в голову те, що: по-пеґше ви нікуди звідси не втечете, а по-дґуге – ви тепеґ тіні з усіма булькаючими й витікаючими. Так ось до чого я це все. Ви нікуди звідси не втечете й ви тіні. – Вересень знову посміхнувся. – Заґаз я намагатимусь коґотко й лаконічно пояснити, якими здібностями ви можете коґистуватись, але не впевнений до кінця, що в мене це вийде. Так ось, ні для кого не секґет, що все-все знаходиться у нас в голові, тґеба пґосто зуміти цим коґистуватись…»

Двері відчинились, звідти з’явився Діві, оглянув кімнату й вирік: « Привіт, юна гвардія, Коля ти мені потрібен. Зараз і в мед. частині». Він розвернувся й пішов. Відразу ж за ним поспішив і Вересень. Я ще раз підкреслив, що й накази ДіВі тут виконуються зараз же і ставляться до нього як до верховного лідера. Можливо, воно так насправді і є. Не втрачаючи часу, я теж скочив з свого місця й ув’язався за цими двома.

На одному з операційних столів лежало тіло якогось підлітка. Тіло було покрите темними плямами, а з усіх тілесних дірок, котрі можна було побачити поверх  брудної куртки й затертих джинсів,  виднілись вже трохи запечені цівки крові.

-         Хо-хо, подивіться на цю ґадість! – реакція Вересня була такою, наче йому нарешті подарували його улюблені шкарпетки

-         Ми вихопили його з лап Тарсонісців. В місті починається хаос, люди помирають просто на вулицях, інші відкрито йдуть на захисників порядку.  – почав один з хлопців, одягнених у воєнну форму

-         Ну та це ясно, одні грабують магазини, другі займаються мародерством, а треті читають в голос біблію. – перервав його Діві. – Коля, ти можеш назвати причину смерті?

-         Взагалі-то я – лікаґ, а не патологоанатом. І взагалі, ось ти, Діма, маєш дозвіл від ґодичів на тґепанацію? – Вересень натягнув сарказм на обличчя, а ДіВі на тому ж обличчі підняв ліву брову якнайвище й уважно глянув у відповідь. – По очам бачу, що маєш. Ітак почнемо.

Не знаю як ця штука називається, але я б її назвав «мініатюрна болгарка для черепу». Так ось, Вересень показав свою професійну хватку, ввімкнув це чудо науки й техніки, й акуратно випиляв маленький кругленький шматочок черепної кості. Звідти ж відразу почала витікати сіра рідина.

«Хо-хо, людоньки, так це ж не мозок, це ж уже каша!» – очі шаленого доктора загорілись, а його захопленню, здавалось, не було кінця.

5. Run, Rabbit, Run. pt2

«Як і всим тут кґишталево ясно, ми тут маємо наслідок невдалого пеґеходу невдалих тіней, але наслідок цей, чомусь, ускладнений. Складається вґаження, що пеґеходили вони повільно й дуже боляче, поки мозок в них не починав кипіти, ваґитись у власному соці, й на солодкий кінець ґозґиватись.» – від таких деталей мене почало нудити, а Вересня, здається, це тільки розпалювало. В мед. пункт ввійшла дівчина,  знайшла поглядом Діві й мовила: « Діма, підіймись в координаторську, ти маєш це бачити. Я знову ув’язався за ДіВі. Сил й бажання лишатись з Вереснем я не мав.

Ми піднялись поверхом вище, минули кілька поворотів й ввійшли в кімнату, котра вражала своїми розмірами. Вона мала два рівні: перший заставлений рядами моніторів, за котрими, певно, й сиділи координатори; а другий був розташований на двох підйомах з боків, теж завішаний моніторами, але набагато більшими, підключеними до якихось довгих панелей. І знову ці тони кабелів під ногами. Ми відразу ж звернули праворуч, до однієї з другорівневих панелей. Дівчинка сіла за своє місце й сказала: «Ось, що передають по міським каналам». На екрані з’явилась картинка студії екстреного каналу, де сидів й говорив якийсь не знайомий мені раніше чоловік: «..біологічна зброя. Зараз цілі райони міста відходять під контроль спеціальному відділу ООН Тарсонісу. По всій столиці спалахують вогні епідемії, котрі відразу локалізуються оперативними силами Тарсоніса. Прохання до всих громадян не покидати власних осель, кожен громадянин в наступні години отримає вакцину. Відділ Тарсоніса запевняє, що втримають ситуацію під контролем, але порушників карантину будуть карати на місці. Ще раз звертаю вашу увагу на прохання влади не покидати власних осель, вакцина за кілька годин буде доставлена у ваші домівки агентами Тарсонісу…»

-         Ще одна поґція віґи для наївного населення. – Вересень вже встиг підійти й причаїтись позаду

-         Тобто? Думаєш, про вакцину – це блеф? – ДіВі перевів погляд на Вересня

-         Ну чому ж, ні,  не блеф. Пґосто виходячи з того, що я побачив, думаю, що вакцина в кґащому випадку виявиться плацебо. А ще думаю, що в невідкґитих тіней лишилось годин шість.

Зібравши всіх тіней в Елвісі, ДіВі почав готувати операцію. Маючи розроблений на даний момент список «готових_до_відкриття тіней», він роздав їх більшості з гарнізону Елвіса. Десять тіней взяли пістолети з емі (електромагнітним імпульсом) малої дії й пішли до зони найближчого переходу.  П’ятеро займаються підготовкою мед. корпусу. Ще кілька – готують кухню.

В локальному хаосі, що утворився на Елвісі, не втрачаючи часу, я дібрався до комп’ютера, де був відкритий список готових до відкриття. Тремтячими руками я я спускався по списку в надії знайти Льольку. Ага, Єфремова Ольга Вікторівна. Вона була двадцять третьою. Справа в стовпчику під назвою «Тінь-координатор» значився Микола Вересень.

Я знайшов його в мед. корпусі, він роз’яснював підлеглим пункти прийому. Наголошував не витрачати марно медикаменти й показував куди відкладати тих, що «не пройшли». Я підійшов, зірвав його за шкібарки й вдарив в стіну: «Пане Вересень, Ви маєте діставити мою дружину. Я піду з Вами». По цих словах хтось зліва відвісив мені потужний удар у вухо, я відлетів і вдарився об якесь з приготовлених ліжок. Це виявився ДіВі. «Ти що, зелень, не розумієш, що зараз тут відбувається?» – ДіВі кричав на мене, як на маленьке гидке цуценя. Не знаю, що зараз він міг зі мною зробити, але вчасно вступився Вересень: «Все ноґмально, Дім. Ми ґозбеґемось». ДіВі сплюнув на підлогу, розвернувся й поспішив невідомо куди. Вересень підправив свої окуляри, привів в належне халат, холодно і, відразу ж, зацікавлено зиркнув на мене й мовив: «В мене теж була дружина. Я візьму тебе».

За командою ДіВі, диспетчер почав відкривати величезні двері, сантиметрів з тридцять широтою, в обличчя відразу ж рвонув різкий вітер. Але снігу вже не було. Група з сорока чоловік, запалених дією, маючи гаряче серце й не завжди холодний розум почала майже бігти. Я мало що розумів в той момент, мені хотілось просто якнайшвидше побачити свою Льольку. Через хвилин десять нашого, практично бігу, перші з групи почали так само на бігу перетворюватись в туман й зникати. Вересень схватив мене за руку й прокричав крізь вітер: «Не відпускай!». Ми бігли, поки туман не почав роз’їдати Вересня, я ж наче був готовий до цього, але все одно мене охопив шалений страх, язики туману однією хвилею, починаючи з руки, й далі до плеча, не відступаючи, поглинули все навколо, кинувши мене в якусь сіру площину, здається мене стиснуло з усіх боків, це знищило мене як суцільність, я не відчував себе ніде, тільки спостерігав як мене пронизуються темні й світлі криві, і навіть не мене, мене не було взагалі, подих перехопило, в очах темніло, але такими ж язиками все почало зникати й тепер ми з Вереснем стояли в домі моєї тещі. Я відпустив Вересня й мене знудило прямо на її улюблений килим в гостинній. Вересень підняв мене за лікоть й прошептав: «На кухні».

Витираючи рукавом губи, я направився на кухню. В моєму улюбленому домашньому халатику вона, притиснувшись спиною до батареї, підняла своє запітніле обличчя до мене. З очей, по не висохлим доріжкам потекли нові сльози. Я став біля неї на коліна, взяв її руки й відразу їх оглянув. Ті, до плечей вже були вкриті темними плямами. Вона слабо стисла мої руки, у відповідь я обійняв її і тихо заплакав. Гарячі сльози зривались й падали вниз. Здавалось, це було єдине джерело тепла. Зараз. Тут. Поки я не відчув нових доріжок тепла. Я стиснув її сильніше і тепер вже почав надривно ридати.

6. 1/0

Вже на Елвісі, знайшовши свою кімнату, закрившись від всіх, я без перестану курив, вбивав себе димом, все тіло тремтіло від побаченого, а вся одежа була заляпана її кров’ю. Не знаю скільки я так сидів. Може годину, може п’ять. В решті решт, я зібрався з собою, розтер в руці останній недопалок й вишов в коридор. Здається, все вже минало. Персонал Елвіса йшов, понуривши голови. Дехто курив. Дехто перекодувався тихими фразами. Ясно було одне. План ДіВі провалився. Пізніше, я дізнався, що з усіх спроб вони все-таки врятували дві тіні. Але тоді мені точно було не до цього. Здавалось, я втратив сенс свого життя. Не знав куди тепер іти, і вже точно не розумів що далі робити. На зустріч мені йшов злий, як чорт ДіВі. Власне, клав я на нього, як і на всіх зараз. Моя битва, навіть якшо й починалась, то вже точно закінчилась. Але, ДіВі здалось інакше, не збавляючи швидкості, тепер він схопив мене за рубаху й всадив в стіну. «Зберись, тряпка» – процідив він через зуби. Потім взяв під лікоть й потягнув за собою.

Дійшовши до лабораторії, в якій Вересень намагався нам щось розказати, він практично кинув мене всередину, де вже було кілька знайомих мені постатей. «Слухайте уважно, зараз ми зіткнулись з непередбачуваними наслідками, ми занадто пізно зреагували на ситуацію. З двома врятованими тінями ви вийдете за межу й залишитесь там до наступних вказівок.  Зараз сюди доставлять новеньких. Допоможіть їм дійти. Ми з персоналом перекинемо вас.

Нові тіні були в непритомному стані, прийшлось нести їх під плечі. По ще не засніженій тропі, ми дійшли до зони переходу, де кожного новачка окремо взяв один з вже складених тіней. Біловолоса дівчинка поклала мені руки на плечі, подивилась мені в очі, і мене знову почали окутувати язички білого туману.

переглянуто 695 разів 133 користувачами