Теж соціум. На вулиці золоті 90-сті. Загальна тема – про вічне. А саме про відношення між хлопчиком та дівчинкою.  Початок нічогенький і кінцівка гарна) Середина на смак.

1

Повільно, без опору, вулиці охопив вечір. Він сидів на недобудованій «дев’ятці» і дивився як люди внизу, наче маленькі комахи, лазили по скверам, сиділи на лавках чи бавились в кохання. Він не вірив в кохання. Жодної миті свого життя він не вірив в кохання.
Небо налилось червоними і синіми фарбами. Фарбами спокою і відчаю. Все навколо нагадувало шекспірівську драму. Знову кинула чергова дівчина, знову кинули чергові друзі.
Він сидів на плиті і ретельно вивчав тих «комах», що лазили внизу, не прагнучи нічого більше, ніж пачки баксів і новенького бентлі. Все поверталось на свої круги. Життя знову стало таким же сірим і однаковим. В такі миті він зрівнював себе з тою юрбою розбещених малолітніх тварюк, які ніколи не збагнуть сенсу життя. Але навіть в такі шалені депресивні дні він знав, що він вище. В такі дні він брав до рук балончик з фарбою і йшов розмальовувати стіни. Він був новим. Він знав, що всі принципи і наставляння, що батьки з таким жаром впарювали своїм дітям давно не діють. Особливо на вулицях. Там було окреме життя, яке проходить кожен. Знову і знову.
Бо такий принцип всього.

Третя літра пива тепер вже повністю приєдналась до попередніх. Плита ніжно гріла його спину, на якій він розвалився, шукаючи притулку в цих мовчазних стінах. Третя літра була перебором – це він зрозумів, коли мислити про щось одне, не закриваючи його плівкою небуття не видавалось можливим. Та це не виглядало якоюсь незручністю. Він так і хотів. Сьогодні він хотів провалитись в нікуди. Але так, тільки частково. Щоб це торкнулось тільки його підсвідомості. Сьогодні її черга відпочивати.
- Привіт! – її голос був дзвінкий і трошки прокурений.

2

Він не чув як вона підійшла. Не хотілось відкривати очі. Чому вона прийшла? Ще одна постать, яка зараз почне глузувати на тему: «Ти какой-та нє такой»?
- Шо ти хочеш? – його голос явно не був дружелюбним.
- Просто хотіла з тобою посидіти. Можна? – і звідки в неї такий прокурений голос? Очі відкривати не хотілось.
- Ну посиди. Тільки спробуй сидіти тихо. Без зайвого шуму.
- Чого ти так? – раптом дівчина почала кашляти, наче намагалась викинути щось з себе.
З рештою він відкрив очі. Так, просто з цікавості. Це було дівча років шістнадцяти, в темному платті і білих кросівках. Її волосся було каштанового кольору, очі – темно-сині. Вона страшно кашляла, схватившись за груди і випльовуючи якийсь чорний слиз з кров’ю. «Ясно. Рак. І чому до мене завжди тягнуться такі особини?». За кілька хвилин кашель пройшов.
- Вибач. – голос вже не був дзвінкий, він став просто хриплий.
- І давно це в тебе?
- Два з половиною роки.
- Не лічиться?
Дівчина похитала головою, від цього пасми волосся впали їй на щоки. Він дістав сигарету і закурив. Вечір. Все так цікаво. Всі ці події, вони так швидко розвернулись, що, здається, він відчув присмак фальшу. Наче все це – тільки сон. Сон обкуреного в ніщо тінейджера.
- А… можна мені сигаретку?

3

Та будь-ласка. Він кинув їй пачку і почав дивитись, як вона буде курити. Він ніколи не відмовляв, коли в нього просили цигарки. В будь-якому випадку. Дівчина взяла цигарку, підкурила, затягнулась. Нічого особливого, руки не трусились, зусиль на обличчі не було. Значить вона палить. Все, як завжди, стає цікавішим.
- Як тебе звати? – він сказав ці слова, наче здавався.
- Мене?…хм… хай буде Ангел. – її лице торкнула легка, ледь помітна посмішка.
- Хм.. Та хай буде. А навіщо ти куриш?
- Напевно, щоб скоріше померти. Я вже й так приречена, і жити на кілька місяців довше не маю бажання. На скільки я зрозуміла, то моя роль у житті людей не має великого значення. Я їм не потрібна. Так, як і вони мені.
- Цікаво. Тоді як з такою політикою ти ще досі живеш? Чому не наклала руки? Що тебе тримає?
- Ну, напевно мама моя і бабуська. Ні. Брешу. Насправді. Живу я ради тебе.
Мовчання. Дотепно, він чекав саме такого повороту. Як тільки відчув її, він вже знав, що ця дівчина зовсім не просто так прийшла сюди.
- І довго? – його голос з моменту початку розмови ще ніразу не змінився
- Два роки. – але вона цьому не дивувалась.
- Розкажи про себе. – поволі він почав згадувати випадкові зустрічі з нею.

4

- Народилась я двадцять сьомого серпня тисяча дев’ятсот восьмидесятого року. Батько працював на азбестовому виробництві на Переяславському заводі, мати була лікарем-педіатром. Зимою, в чотирнадцять я захворіла. Мене лікували найкращими засобами. Все не допомагало. Пам’ятаєш, тоді була дуже холодна зима? Ми тоді переобладнали нашу газову плиту в таку собі мініатюрну ватру. Там і грілись і їсти варили. Пам’ятаю як в тому вогнищі згорів Кобзар і остання Біблія. Десь тоді я отримала переохолодження. Через декілька місяців в мене з’вились сині плями на шиї. Тоді мене віддали на обстеження. Виявили рак легені. Потім батьки продали квартиру і ми приїхали сюди, до бабуськи. Гроші за квартиру пішли на лікування. Але не допомогло. Потім я випадково зустріла тебе. Ти вразив мене своєю неоднорідністю відносно всієї цієї сірої юрби. Я почала спостерігати за тобою, почала пізнавати тебе. Ти став моїм хобі. Але підійти і познайомитись я так і не наважилась.
«Як ти думаєш, може б це змінило твою долю? Якби вона підійшла? Чи ні? Ти б
відіслав би її і забув би про неї на наступний день. Хтозна… Історію не зміниш».
- А хочеш, я ще й про тебе розповім? – в її голос повернулась радість.
- Ну давай. – він відчув, що його голос почав змінюватись. З’явились нотки цікавості. Він знав, що це запалювало її. Статистика.
- Ти, Підвербний Костянтин Юрійович, народився в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому році від Різдва Христова. Твої батьки живуть в сусідньому місті. В тебе тут своя квартира. Час від часу працюєш, щоб заробити на проживання. Ти не з тих, що так просто здається. Ти просто не з них – вона показала рукою в напрямку вулиць – і це я в тобі люблю найбільше. Ну ще щось сьогодні трапилось, бо зазвичай, коли тут сидиш береш тільки два літри пива.
- Сьогодні я вбив людину. – це було схоже на голос диктора, який розказував про погоду по радіо «Ера»
- Кого? – вона навіть не напряглась. Наче він так і повинен був сказати.
- Касяка.
- Тепер тебе за це вб’ють.
Він це теж знав.

5

Він ще раз прокрутив в голові як то все трапилось.
Він йшов по стежці, нікого не чіпаючи, просто насолоджувався свіжим повітрям і грою променів сонця. Десь за кілометрів п’ять чутно було я летів якийсь старий мотоцикл і хтось багато матюкався. «Гопи. Так, Костиль, після вчорашнього чіпати тебе вони не будуть». Гул мотоцикла помітно приблизився. «Ей, лашара, анука стаять». « Все, зараз буде жорстко». Костя намацав в кишені свою заточку. Гопи з’їхали з дороги і стали на стежці. У них був МТ з коляскою. Виполіруваний, той світився на сонці і сліпив очі. Костік став. З мотоциклу вилізло три гопа. Касяк, Мара і ще якесь чмо, якого Костя бачив дуже рідко.
- Слиш ти, січяс ми будем тєбя бить
- Пацани, шо таке?
- Ти к каму вчєра на діскатєкє лєз, а?
- Так, пацани, вільні. Я на ваші булки-пляски ніколи не ходив і навряд чи ви мене там побачите.
- Чьо сказав? Та я тя ща… – На Костіка замахнувся Мара, але удар був відбитий і той отримав в пах. Зігнувшись, Мара почав дико скавучати і матюкатись. На очах виступили сльози.
- Ах ти сука!
Десь в надрах коляски Касяк дістав пістолет. Він направив його на Костіка, але після появи пістоля, на стрьом випав не тільки Костя, але і оте мале чмо теж. Касяк почав цілитись. Костік намагався знайти укриття. До мотоциклу було метрів п’ять. За хвилю пролунав вистріл. Маленьке чмо рухнуло на хвою. Касяк і Костік на мить завмерли, намагаючись зрозуміти що ж сталось. Виявилось що випавши на стрьом маленьке прищаве чмо почало бігати, щосекунди міняючи свій напрямок. Він підліз під кулю. Очі Касяка налились кров’ю він направив на Костю пістолет, клацнув курок, але вистрілу не було. В механізмі щось заїло. Касяк почав шалено трясти пістолета і намивати на курок, але він не працював. Скориставшись моментом, Костя підлетів до гопніка, витягнув заточку і з розмаху всадив її по ручку Касяку в серце.
Подивившись навколо, він пішов. Люди, які це бачили не сказали ні слова. Точно так, як нічого не зробили.

«Так… десь так воно все й було».

6

Коли він вийшов з себе, вона курила наступну сигарету. Якщо придивитись, то можна було побачити, як небо змінює колір. Радість фарб почав замінювати темно-синій, а потім і темний. Він сидів і дивився на неї, на її волосся, плаття… Вона сиділа на сусідній поваленій плиті, курила, і дивилась на вогні сусіднього міста. Вона намагалась зрозуміти їхню штучну красу, яка так доповнювала нічне небо.
За мить почався ще один приступ. Тепер серйозніше. Вона кашляла, випльовуючи частки своєї плоті. На це було страшно дивитись. Здавалось, повітря навколо неї наповнювалось болем. Коли приступ закінчився, вона, безсила, сіла на підлогу, лягаючи спиною, на плиту, яку ще не встигли повалити. Він підійшов і сів біля неї. По симптомах, які вона сказало він зробив висновок, що у неї дрібноклітинний рак легені. Таке в нашій країні не лікується.
Згодом вона прийшла до тями. Побачивши, що він сидить поруч, вона дала себе обійняти. Вони сиділи і мовчки дивились на вогні міста Світловодськ. Їм було добре. Насправді. Напевно вперше в житті. Він розумів, що в такі моменті слова потрібні найменше. Все замінювало відчуття спокою. Спокою і щастя. « Ангеле, де ти була?»
Хтозна скільки часу вони так сиділи. Почало світати. Перші промені нового сонця потихеньку підкорювали небо. В якийсь момент він зрозумів, що вона стала холодною. Він подивився їй в очі. Ті були скляними. На тих очах відчуття більше не читались. Не розуміючи навіщо, він закрив їй очі і обійняв ще сильніше. Може просто так треба було.
Сонце вже почало підійматись. А він так і сидів, обіймаючи холодне тіло. Він сидів і розповідав їй про своє життя, про те, як було б добре, коли б вона насмілилась сказати про свої почуття хоча б трохи раніше. Він розказував це їй на вушко. Тихо-тихо, щоб ніхто більше не чув.
Хвилин за п’ятнадцять знизу почувся гамір. Голосів так десять. «Гопи. І де їх носило цілу ніч?». Він підійнявся, ніжно положивши тіло дівчини на підлогу. Сам почав залазити на найвищий блок на поверсі. Знизу наближались голоси гопів, які матюкались і клялись вбивати когось по сто разів на день. Він заліз на блок і випростався. Внизу вже ожили «комахи». Вистачило тільки одного зусилля. Він відштовхнувся від блоку.

Нарешті я його відчув. Кохання. Я так довго брехав собі, що його нема. Воно є.
Я люблю тебе, Ангел.

Олександр Ємець

переглянуто 6165 разів 960 користувачами